Переселенка із Донбасу Христина Зозуля, яка деякий час проживала у Тернополі, розповіла свою історію життя та кохання в умовах війни.

Війна часто руйнує сім’ї й випробовує стосунки: ділить світоглядними кордонами родичів, забирає з життя батьків і чоловіків, а тих, хто вижив, — змінює, дрібнить на гострі уламки колишнє взаєморозуміння. Але буває і навпаки. У коловороті невизначеності та постійного стресу двоє самотностей можуть знайтися, і тільки тоді відчути нарешті ґрунт під ногами.

Із сином на руках Христина Зозуля була змушена втікати із рідної Горлівки в нікуди. Змінювала міста, але вони не надто її приймали — ніде не відчувала себе вдома, та й себе самої знайти не могла. Аж поки не наважилася написати повідомлення одному із солдатів, що воював за її Донбас.

Осінь 2016. Життєвий вибір

Я виросла без батька, а в нашій із мамою сім’ї не прийнято було ризикувати. Тому, коли під час навчання у Донецькому національному університеті я зрозуміла, що економіст — це абсолютно не моє, кардинально змінити життя все ж не наважувалася.

Працювати почала у 18. У Центрі туризму та екскурсій при відділі управління освітою я була секретарем. Ця організація пропонувала дітям додаткову освіту — гуртки зі скелелазіння та спортивного орієнтування. Директор дав мені можливість проводити заняття із народознавства для дітей 1-3 класів, попри те, що я не мала диплома педагога. Викладала українською. Тоді й усвідомила, що робота з дітьми мені ближча.

Хоча економічна освіта мені все ж таки знадобилася — у Тернополі, після переїзду.

Залишити Донбас допомогла волонтерка Таня із Хмельницького. Вона — дочка священика. Таня придбала нам квитки. Ті її 700 грн зробили поштовх. Тоді якраз був моторошний початок війни — референдум та обстріли. Якби не Таня, думаю, ми б не поїхали з Горлівки так вчасно. Хоча вже на той момент залізничний вокзал був розбомблений і мені довелося виїжджати з іншого міста. На вокзалі було чимало людей. І всі ніби паралізовані тою ситуацією.

Самотність у мережі

Із чоловіком ми познайомилися у соціальній мережі у червні 2015 року. У мене не було ані друзів, ані знайомих у Тернополі. Не було кому сказати «привіт», усміхнутися. Рятував інтернет. Я спілкувалася із горлівцями у спільноті «Горлівка за Україну». Рана від війни у всіх була настільки великою, що ми обговорювали кожну звістку. А раптом все-таки з’явиться шанс повернутися? У цій спільноті публікували потайки зроблені фото. Це єдиний канал, через який я досі можу тримати зв’язок із домом.

Серед спільних друзів я помітила одного солдата. Написала йому: «Привіт! Я з Донбасу. Де ти служиш?» І він відповів: «Привіт, Христинко. Проходжу службу в батальйоні спеціального призначення «Донбас».

Три тижні ми переписувалися. Я сама запропонувала Вані зідзвонитися, бо ж інтернет не передає емоцій — неможливо черпнути звідти сміх, інтонацію, тембр голосу. Телефонні дзвінки стали ритуалом. О 3-4 годині я клала дитину спати і дзвонила до Вані. Він дуже відверто зі мною спілкувався. І мене це дивувало. Думала, що людина, яка перебуває в зоні воєнного конфлікту, має бути замкнутою і небагатослівною.

Зустріч

Коли Ваня сказав, що збирається їхати у відпустку (сам він родом із Рівненщини), я запросила його у Тернопіль. Потім він ділився переживаннями під час дороги сюди: «Я був упевнений, що мене ніхто не зустріне. Що не з моїм щастям на мене може чекати велика любов у Тернополі».

Пригадую цю картину: із великим рюкзаком із поїзда викотився солдат. І застиг на пероні. Я підбігла до нього, обняла, поцілувала. А він був у ступорі. Я вперше стала свідком такого заціпеніння. Просила: «Подивись на мене», а він не міг звести погляду. «Ну не сподобалася. Мабуть, зовнішність не та. Я ж звичайна. В мені немає нічого особливого», — подумала я.

А Ваня взяв мою долоню, і я відчула, що руки у нього тремтять.

На фронт Ваня пішов добровільно ще 2014-го. Зараз у нього підписаний контракт на три роки. Він казав після нашого знайомства, що планує залишитися в армії.

До війни працював експедитором на заправці. Він — водій усіх категорій. Любить жартувати: «Я звичайний хлоп із села. Люблю кисле молоко і грубі пряники». А я люблю його почуття гумору.

Було гірко прощатися, коли Ваня повертався на війну. Здавалося, що я більше ніколи його не побачу. Але то, як виявилося, був тільки початок.

Під звуки пострілів біля моря він мені освідчився.

Балакуча дитина

Мій чотирьохрічний син багато чув про війну, але я намагаюся уникати розмов на цю тему. Ми не говоримо про бойові дії відкрито. Якщо його зараз спитати: «Костю, де твоя батьківщина?», то він скаже: «Моя родина — Донбасс. Моя родина — Горловка».

Буває, що у громадському транспорті в Тернополі Костя привертає до себе увагу, розмовляючи російською. Він — дуже балакуча дитина. У садочку батьки скаржаться, що їхні діти переймають від Вані російську, а мало би бути навпаки.

Коли мого сина питають: «Чому ти поїхав із Донбасу?», він каже: «Там дядя повесил чужой флаг, и там стреляют». Костя розуміє, що папа (Ваню син називає папою) захищає Україну. Ванині друзі-волонтери зі Львова вислали Кості осінні речі. У пакунку знайшлися подарунки — цукерки, солдатики. Доти у нас не було іграшок, що нагадують війну. Я вирішила, що не хочу бачити в домі ні солдатиків, ні іграшкової зброї.

Коли Кості дали солдатиків, то він аж ліг на них. Так йому їх хотілося. Кричав: «В атаку!». А я спитала: «Костю, а з ким в атаку? Ми нападаємо чи ми захищаємо?». «Ми защищаем. Нашу Украину украли», — була його відповідь.

Маріуполь

Із розповідей Вані я роблю висновок, що зараз усе в армії змінилося. Там більше немає тих, хто раніше прикривав йому спину. Він подавав заяву про переведення на службу у Рівненську область, але отримав відмову. По телефону розповідав, що йому важко жити далеко від нас. Саме це було причиною мого недавнього дзвінка на «гарячу лінію».

Боюся, що з чоловіком щось станеться, а я не зможу допомогти. Одного вечора, коли була в Маріуполі, а Ваня не відповідав на дзвінки, я остаточно втратила рівновагу. Знала, що він поїхав виконувати бойове завдання у Луганську область на нульову позицію, де війська противника були за триста метрів.

Якщо чоловіка не переведуть, то я сама поїду до нього знову. Я уже провела певний період в зоні бойових дій. Теж хотіла стати військовослужбовцем. Пройшла медичну комісію в Маріуполі. Сформувала особову справу і знайшла бригаду, яка готова була мене прийняти. Ця бригада перебуває за десять кілометрів від Горлівки. Мені дали туди скерування.

Два тижні я працювала діловодом. Отримала форму, але не встигла скласти присяги. Чоловік знайшов слова, якими зумів відмовити мене від рішення залишитися на прифронтовій території. Він сказав: «Ти потрібна дитині. Я прошу тебе повернутися у Тернопіль». Ваня переконав командира, щоб мене відпустили. Я здала форму, і на цьому мій досвід служби закінчився.

Зірвалася о третій ночі і помчала до військової частини. Тоді йшла злива. Що я хотіла побачити, не знаю. У мене знайшовся номер телефону одного із Ваниних побратимів. Подзвонила і почула: «Христино, не все так просто. Троє трьохсотих, але твій цілий. Подробиць не знаю». Мене накрило. Ваня — бойовий кулеметник. Якось я приміряла на себе його обмундирування, що важить 20 кілограмів, а ще «максимка» — 12 кіло.

Ваня — єдиний, хто підтримує мене. Надзвичайно допомагають його жарти. Коли мені погрожували, він сказав: «Це вони мають боятися тебе, Христинко, а не ти їх». Погрози лунали від жителів Донбасу.

Під час Ваниних відпусток про війну ми майже не говоримо.

Джерело: “The Ukrainians”, авторка: Христина Зозуля