Чому ви обрали історію як свій фах?

Володимир Окаринський, к.і.н., доцент Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка:

Це було на початку 90-х, і я вже нічого не пам’ятаю (жартую). Мабуть мені завжди було більш цікаво дізнаватися про минуле й намагатися краще його пізнати, ніж застрягати в сучасному (бо це надто нудно). Деякі нюанси сучасного життя звісно заслуговують на увагу, а з часом і самі стають історією, але це сучасне треба якомога непомітніше й швидше прожити. Можливо, дався взнаки мій полемічний дух, який в пору мого юнацтва буяв на повну. Історія дає дуже багато матеріялу для того, аби долати різні міти, стереотипні уявлення, полемізувати, ну й пояснювати іншим. Мабуть тоді це для мене щось важило (громадська функція історика, його “важливість” для суспільства, місія etc). Я вже віддавна не борець, тому полемічна сторона історії для мене вже не настільки цікава.

Ще одне важливе. Людина читає книжки, щось дізнається тому, що це відповідає її актуальному станові. Історики — це люди, які роблять те ж саме, але якимось паралельним шляхом. Це люди неспішні. Іноді всякі марґінальні факти, які “причепилися” під час твого дослідження, починають цікавити тебе окремо, і ось ти вже поринаєш у іншу тему, з не меншим запалом. Можливо, професія “історик” — це легальна можливість копирсатися в минулому, самостійно видозмінюючи напрямки пошуків і методи, і це офіційно не є байдикуванням. Бо я ж історик, щось там десь шукаю… Історія — це цікаве для мене і досі маю ілюзію, що це цікаво ще для когось.

Що Вам – як історику/історикині з України – дає включеність в західну академію?

Я особливої включености наразі (досі) не відчуваю. Позаяк уважаю, що історики в основі своїй люди інертні, заглиблені в свій предмет. Їх більше цікавить дослідження, пізнання, аніж пропаґування своїх досліджень. Мені важко тусуватися на конференціях, пробивати інформацію про ґранти чи програми, мені легше “завтикати” над вивченням/дослідженням теми, яка мене цікавить. Мабуть дається взнаки те, що ми не мали підґрунтя, яке мали й мають західні (і східні чи инші) колєґи в академічному вільному світі. Для них питання включености не існує. Вони формуються у вже “підключеному”/відкритому просторі. Тепер і ми мусимо “включатися”, шукаючи навмання для цього можливостей. І все одно розумієш, що англійською, приміром, не заговориш і не писатимеш на академічному рівні. Й такі шукання страшенно виснажують, зрештою провтикуєш  більшість можливостей і далі копаєшся у своєму матеріялі. Усе ж є якісь необхідні речі: час-від-часу десь надрукуватися або озвучити свої міркування, щоб тебе могли прочитати/почути й твоє сумління було чистим; вивісити свої тексти й таке инше. Є ще всякі академічні моди, які відіграють радше негативну роль — страшенно відволікають і штовхають у осточортілу сучасність, замість улюбленого минулого.

Головне при тому знаходити можливість для вдосконалення. Ну і як правдивий “буддист” бачиш, що коли нічого світові спеціяльно не пропонуєш (не “самопіаришся”), світ тобою найбільше й цікавиться. Нікуди не прагнеш — досягнеш більше. Думаю, таких істориків більшість і в світі. Професія така. Думаю, що “включеність” — це доступ, це ресурс, це можливість запропонувати те, що ти дослідив, додатково не напружуючись.

У чому ви бачите перспективи історичних студій в Україні?

Перспектив кілька, і вони не зовсім у тому, щоб історики коментували злободенний політичний момент, і брали участь і війнах пам’ятей (по чиємусь боці).

На жаль, ми історики здебільшого є тільки істориками. Нам треба стати водночас і культурологами/антропологами, соціологами, психологами, лінгвістами, мистецтво- або літературознавцями. Нам бракує контекстів, нам бракує взаємозв’язків. Кожен історик має бути ще кимось, і цей хтось — не політик. Нам потрібно повернути блискучість історика як такого, й історика як гуманітарія, але не як ідеолога, політика чи ще когось. Бути Костомаровим, Кулішем, Ісаєвичем, але не Володимиром Литвином чи державним урядником з питань національної пам’яти. Історики повинні жорстко відмежуватися від повій з дипломом історика (які досить часто сидять у всіляких “білих домах” і вважають себе “істориками”). Чому історики мають коментувати укази президента, хіба в суспільстві немає актуальних явищ/проблем, які мають історичні корені?

Ще одна перспектива: історики мають стати творцями текстів, чи інших продуктів для масової авдиторії. Історик-письменник, це те що в нас утрачено. Хай історики також коментують наукові, художні й інші тексти, але й хай вони творять свої тексти: наукові, науково-популярні, й художні. Але для цього треба читати ще щось крім документів чи блоґів. На жаль, якщо хочеш поговорити про літературу, далеко не завжди знайдеш співрозмовника серед істориків. Ці тексти мають бути не тільки про УПА, націоналізм, Голодомор, Волинь-43 тощо. Історик має творити нові для суспільства теми (для нас же вони старі). А щодо заполітизованих “злободенних” історичних тем, історик повинен відібрати в політиків або тих, хто їх обслуговують, право говорити від імені істориків.

Джерело