– Пишу вірші простим олівцем і на папері. На фоні великої кількості гаджетів і програм здається, що писати вручну – це архаїчне дійство. Так, темпи робочих буднів диктують необхідність швидкої обробки інформації, для журналіста комп’ютер, телефон з хорошою камерою – як повітря.

Звісно, маєш встигнути написати, переслати, опублікувати і т.д. Такі матеріали та інформації пишу відразу на комп’ютер. І з цим вже звиклася. Але що стосується поетичної, письменницької творчості – тут є свої особливості.  Так, пишу олівцем на папері. При чому, папір має бути не більшим за зігнутий надвоє аркуш.

Колись записники, щоденники були для мене чимось особливим, мала їх десятками – великі, малі, майже кишенькові, бо доводилося в журналістських буднях зі стенографічною швидкістю занотовувати розмову. Адже диктофони з’явилися в нашій практиці значно пізніше. А більшість блокнотів були десь формату А5 – аби зручно вміщатися в сумку. З тих пір, напевне, і виникла в мене тяга до писання саме на зігнутому вдвоє аркуші. І олівцем. Колись трохи малювала, тож простих олівців різної твердості та якості було завжди багато. Приємне ковзання графіту білим полем сторінки – наче пишеш і разом з тим створюєш візуальну історію, домальовуєш її.

Але пишу мало. На жаль. Читала недавно про те, як працював над своїм стилем Рей Бредбері. Свій перший відомий твір «Марсіанські хроніки» він  надрукував у 30 років. Перед цим письменник із педантичною точністю відшліфовував своє письмо щодня. Коли Рею було трохи за 20 років, він написав 10 тисяч сторінок. «Я закінчив бібліотеку», — часто говорив автор про свою освіту.

Тепер  здається дивним, що в час високих технологій, коли збереження ідей відбувається за декілька секунд, хтось досі продає, а головне, із задоволенням купує, паперові щоденники та блокноти. І пише в них.

Асоціації з дитинства теж присутні. Мій батько, Степан Лисий, також любив (та й досі це робить) записувати цікаві вислови, думки, вірші в записник. Пам’ятаю, навіть на якісь свята часто дарувала йому черговий щоденник з лінійованими або чистими аркушами певного формату. Мої батьки за фахом теж журналісти, тож я була прилучена до праці над словом. Вчилася друкувати свої перші юнацькі вірші, які публікувалися в «Ровеснику», інших виданнях, на портативній друкарській машинці, яка досі пилиться в батька – як спогад. Десь ще залежалися пожовклі від часу сторінки з віршами. Писаними від руки та надрукованими на машинці. Взагалі, я майже не зберігаю своїх творів.

Колись у школі мала гарний почерк, навіть списки учнів доручали писати в журналі. Оформляла шкільні стінгазети, вміла писати пером, тушшю. З плином часу почерк через поспішність трохи зіпсувався. Та й не так часто тепер пишу вручну. Хоча, як переконують психологи, писання вручну покращує пам’ять, допомагає краще фіксувати ідеї і зберігати їх у будь-якому випадку, навіть якщо гаджети зламаються чи втратяться.

– Сучасні жінки навіть рецепти страв зберігають на комп’ютері або закладки на сайтах? А ти?

– Звісно, йду в ногу з прогресом. Буває, на своїй сторінці у facebook нотую-перепощую рецепти, які сподобались. Залишаю на скрижалях електронних пристроїв поради з використання косметичних засобів, вправи для тренування, цікаву інформацію, яка може згодитися. Але разом з тим, у мене є записник з рецептами, який почала вести, коли зайнялася самостійно домашнім господарством, вийшла заміж. І відверто скажу, коли починаю щось пекти, скажімо, медівник чи кекс, відкриваю заляпані часом та моїми кулінарними здобутками сторінки записника. Поміж сторінками в цій моїй книженції напхано повно різних вирізок з газет, клаптиків паперу, на яких записані рецепти знайомих. І щоб знайти те, що потрібно, треба зануритись у нашарування моїх записів. Хоча, коли треба щось уточнити з того, чого іще не робила – прошу допомоги в дядька Гугла, як і всі, напевно…Тепер такий записник є у моєї доньки Олесі.

– Що ще у житті, побуті, роботі тощо використовуєш зі старого життя, щось не сучасне?

– Читаю паперові книги, люблю їх запах, шелест сторінок. Їм ложкою, заміну якій ще не вигадали. Плету спицями та гачком, вишиваю, як плели та вишивали  моя мама і бабця. Загалом, за кілька десятків років у нашому житті не особливо щось змінилося. Мислимо швидше, живемо швидше за допомогою різних пристроїв, час від часу змінюємо «картинку» перед очима. Люди жартують, що треба два віки жити, щоб наше сучасне поле перейти. Довкола давно відомі речі, які тільки трапляються із щораз новими людьми. А вартість цих речей –  це та кількість життя, ті роки, які вони погодилися на них обміняти.

 – Чи несуть речі, якими користується людина, інформацію?

– Гадаю, так. Адже є речі, якими користуємося з дня у день, аж затерли та не хочеться їх викидати. А є такі, що й красиві і наче потрібні – а не використовуємо їх.  Те ж – і з одягом. Улюблені речі надають впевненість в собі! Вони і сидять на тобі якось інакше, і ти в них поводишся по-особливому, і це відчуття передається оточуючим. Чіпляючись за речі, які нам більше не служать, ми чіпляємося за принципи та ідеї, які нам більше не служать.

Все навколо нас, а особливо оточуючі нас вдома предмети, є відображенням внутрішнього стану.  У більшості з нас розвинений інстинкт хом’яка: ховати все, що можна, в нірку-квартиру, поступово забиваючи речами всі пори домівки.

Я так вмію розповідати про те, що варто робити, але в самої – цілий склад ниток для в’язання, відрізків тканини, про одяг я вже мовчу…

Старі, забуті речі уособлюють собою відкладені справи, невирішені завдання. Можливо, іншим людям ці речі більше згодяться,  допоможуть, надихнуть. Тому варто легко віддавати те, що вам уже не служить. Якщо річ не придалася протягом року-двох, вона вже не знадобиться.

Те ж саме  – і з творчістю. Було б класно, якби творчі особистості могли спокійно працювати, розвалившись на дивані й чекаючи натхнення. Борис Гребенщиков в інтерв‘ю на запитання: «Де Ви черпаєте натхнення?» зауважив: « Натхнення не вода, його не можна черпати. Якщо звільнити місце в голові, воно прийде. Секрет в тому, щоб сідати – і працювати, і працювати, і працювати більше. Тоді буде натхнення. Воно приходить, коли ти готовий до нього».

А яким чином ця творчість буде записана – це вже деталі. Головне, аби відбулася сама суть акту творення: відпустити частинку себе, своєї душі на свободу…

Вірші Зоряни Замкової

***

Непроявлених снів планшети

Я не випущу з рук. В траві

Зоревисні свої сонети

Місяць пише на рукаві.

Непроявлених слів букварик

Тебе кличе ще по складах.

Потопила б у небі хмари,

Розхитала б орбіт розмах.

Ой не встояла. Світ – горошок.

Знаки, звуки зовуть, зорять.

У вологих туманів кошик

Повалилась, як в сіножать.

Загубилась до третіх півнів,

Все шукатимеш – як на гріх.

І вкривають млосні обійми

Непроявлених рук твоїх.

***

Млосно світяться промені рук.

Зігріває багаття слів.

Бережи мене від розлук,

Бережи від зневіри сліз.

Німота підступає горлом –

Стану подихом, сповненим квітня.

І душа – із туману горлиця

Вигодовує літо у квітах.

Тут, на хвилях – листком відлежимось.

Ще не визрілий відсвіт ранку.

На полотнищі неба мережимо

Із піщиночок-днів силянку.

***

Купуйте, купуйте, не шкода мені моїх снів.

Купуйте трояндовий сон із самим Купідоном.

За безцінь віддам. Еротичного захотів?

Лишилася лямпа від нього якась червона.

Купуйте : лиш нині про греків античний сон,

Який Шварценеггер – Гераклові дужчі плечі.

Бувають дитячі. І супровід – саксофон.

Замовимо ретро – три ночі байки старечі.

Під ранок дорожчі. Солодші-бо. Як нектар.

Сни успіху – тільки за євро. І такса стала.

Купуйте, купуйте, у мене безцінний дар –

Я нині вранці до сонця у сні літала…

Про Те