Марія Чашка, голова Донецької обласної організації ВО «Свобода»:

—  Володимир не загинув, він настільки любив Україну, що просто розчинився у ній і вічно житиме. Я не вірила в його смерть, аж поки не підтвердила його дружина… Важко говорити про нього в минулому часі. Він є з нами! Це людина неймовірної доброти, неймовірно щирої душі, готова у будь-який момент прийти на допомогу. Ми були знайомі дуже давно. На початку 91-го зустрілися в товаристві «Вертеп». Потім наші шляхи розійшлися, іноді ми бачилися на патріотичних заходах, кожен займався своїм: Володимир — у Народному русі України, я — у товаристві «Вертеп». Зустрілися ми знову вже в політичному житті наприкінці 2005-го, коли вступили до Тернопільської міської організації «Свобода». Згодом нас призначили заступниками голови обласного об’єднання «Свобода». З того часу — боротьба пліч-о-пліч, взаємна підтримка. Те, що не встигав він, підхоплювала я, те, що не вдавалося мені, — робив він, допомагали побратими. Наші шляхи перетиналися під час Помаранчевої революції у Києві, а в час Революції Гідності наше «свободівське» осердя було розкидане в різних містах: хтось — у Києві, хтось — у Тернополі. Так склалося, що нам з Володимиром довелося взяти на себе тернопільські події. Під час Революції Гідності він був керівником обласного штабу, на його плечі лягала найбільш відповідальна робота. Проти нас тоді порушили кримінальні справи, був дуже непевний час, ми не знали, чим завершиться Майдан, але були готові до всього. На диво, тернопільські судді не до кінця піддалися системі — не кинули нас за ґрати. Найбільш прикро, що «здали» нас тоді самі ж тернополяни — працівники ОДА, багато з яких нині вважають себе великими патріотами.

Володимир мав «чуйку» на доленосні події. 17 лютого поїхав до столиці допомогти хлопцям і потрапив під обстріли. До Тернополя повернувся з продірявленою кулями каскою… Потім ми служили на фронті, спершу у різних підрозділах: Володимир — у батальйоні «Січ», а я — у складі зведеної штурмової роти «Карпатська січ». Володимир пішов служити в липні 2014-го, а у серпні його батальйон вивели в зону АТО. Коли батальйон «Січ» розформували, він, відчуваючи, що не завершив свою місію боротьби, вступив до лав ЗСУ — у роту «Карпатська січ». Володимир завжди був у гарячих точках — зачистки, спецоперації. У «Карпатську січ» прийшов, коли ми тримали позиції у Пісках, згодом нас перекинули під Донецький аеропорт. З Володимиром було дуже надійно служити, він був потужним захистом для бійців, надзвичайним командиром з аналітичним і тонким розумом, передбачав ситуації, вмів правильно спрогнозувати, знаходив спільну мову з керівництвом ЗСУ. Бійці поважали його за те, що воював не за гроші, не за нагороди, а за ідею. Бачили, що в його серці горить те, що не вмирає! Власне за бездоганну службу Володимиру було присвоєно офіцерське звання. Демобілізувався він у червні 2016-го. Чесно і жертовно пройшов війну, як і усе своє життя… Службу в ЗСУ він вважав не подвигом, а обов’язком, не хизувався, не їхав на передову, щоб зробити фото і скинути в інтернет. Робив те, що вважав за потрібне і не переймався брудними спекуляціями. Не усі цінують його вклад у розбудову державності, і напевне, ніколи не зрозуміють його великої праці. На жаль, історія повторюється — так у нас не розуміли і не повірили воїнам УПА, їх належно не пошанували донині. На передовій Володимир не зважав на пересуди за спиною, та коли повернувся з війни, не міг змиритися з тим, що побачив. Ми з ним демобілізувалися з невеликою різницею у часі, складно було повернутися в мирне життя, ми багато розмовляли, підтримували один одного. Володимир казав, що не розуміє, чому люди святкують у час війни, чому в Тернополі точаться безглузді чвари, що розпорошують громаду.  Такі думки мали серйозний вплив на його здоров’я. Він був людиною честі, відвертим і щирим, завжди казав правду, якою б вона не була гіркою. Дехто за це його не любив, дехто ненавидів. «Треба старатися зробити якомога більше добрих справ на служіння народу, нації, треба поспішати, бо завтра може не настати», — часто повторював Володимир. Не раз дивився смерті в очі. Пригадую, на позиції куля снайпера знесла з його голови кепку… Найважче було втрачати побратимів. Коли Володимир виконував обов’язки командира роти, біля аеропорту загинув наймолодший 19-річний боєць — це була перша смерть на полі бою. Потім гинули інші… Нестерпний біль осідав у наших серцях…

Упродовж останнього року Володимир активно влився у політичну роботу. Повернувшись до мирного життя, він спостерігав за тим, що відбувається у суспільстві та політиці, і казав, що стало набагато гірше, ніж було до революції. Вважав, що для збереження державності, окрім фронту, у нас дуже багато роботи в тилу. Намагався боротися з активним реваншем колишньої влади. Не здавався, закатував рукави і боровся. У нього було багато планів та задумів…