-Ой, не знати, чи то воно на живлюще, чи на вмируще… коли за ним русалка приходила, то вже, мабуть, і забере…
Орися сплескувала руками:
-Господи, а що ж робити?
-Молитися. І на прощу б добре… якби ж то матір жива була, то знаю у Волощині одну бабу, що б порятувала його. А так, – не знаю. – і хоч її ніхто не питався, бо Кіт з Орисею були заклопотані своїм лихом, взалася повідати: – Ото як булла я малою, то у мене теж чорна болість десь узялась. Та й куди вже мене мамка не носила, до яких тільки Матінок Божих не молилась – і до Троєручиці, і до Остробпрамської, і до Почаєвської, нічого не помагало. Тоді хтось її напоумив узяти мене і занести до одної баби аж у Волощину. Ну так ось… – шептуха перевела подих і продовжила: – Та баба, казала мамка, купила мене в неї за якийсь там гріш, лишила в себе жити на ціле літо, дала мені нове наймення, а потім коли мене приїхали забрати, баба віддала мене матері через вікно і сказала, що я – її дитина, мене ж вона просто віддає за годованку. Ото так, годованкою у рідної матері і виросла. Але відтоді жодного разу мене вже й не кидало об землю. Виросла, заміж вийшла, дітей породила, вже от, бабою стала, а здорова така, що дай Бог кожному.
-Може б то я могла так з Устимком теж зробити? – в голосі Орисі зазвучала надія.
-Нє, то мус має бути рідна мамка…
-То що ж робити?
– а що я знаю? Я від такого шептати не умію. От від змії там, чи від чередування, чи там, на любощі – що скажеш зроблю. А від цього – не вмію. Та й не так то воно легко з самою чорною слабістю на прю стати. Болість – то ж дух. А дух – він смерті не має. Його хіба вигнати можна. Чимось гидким та недобрим… – вона на хвильку задумалась.. – А знаєш що я тобі скажу? А давай-но я спробую. Гірше як є вже не буде…”