Мистецький доробок цього непересічного в українському мистецтві художника, з перспективи часу, спонукає пильніше придивитися до його життя і творчості. Автор понад 500 робіт живопису, графіки, екслібрису. Твори художника експонувалися у містах: Берлін (Німеччина), Братислава (Словаччина), Відень (Австрія), Женева (Швейцарія), Івано-Франківськ, Київ, Прага (Чехія), Торунь (Польща), Ульяновськ (нині РФ), Чикаґо (США).
Дотепер нема серйозного дослідження творчості Петра Обаля, хоч існує-животіє (і за це слава Богу!) у Стрию меморіальний музей митця, підтримуваний героїчними зусиллями дочки художника Віри. Щораз менше лишається людей, які могли б додати до образу Майстра живі штрихи, та не видно й бажаючих зафіксувати їх. А Петро Обаль був особистістю далеко не пересічною. Це останній романтик – як у власному житті, так і в тому періоді галицького мистецтва, який на сьогодні вже прийнято називати класичним. Бо тільки романтик міг привезти із заслання за багато тисяч кілометрів свого кота, який узлагіднив йому поселенські будні. Тільки романтик після знайомства зі слідчими НКВС і “зоною” міг створити, будучи вже далеко не юнаком, цикл таких радісних казково-яскравих пейзажів, як зробив це П.Обаль. Але для цього необхідний був відповідний фундамент, який митець мав, на щастя.
Народився Петро Павлович Обаль 19 квітня 1900 року в селі Ободівка, що на Тернопільщині. Це поміж Збаражем й Підволочиськами, там, де плосковерхі горби Медоборів, неквапливо простують від уступу Кременецьких гір на південний Схід до Дністра. До дитинства серед мальовничого довкілля додалося належне виховання у добрій селянській традиції, доповнене гімназіальною освітою. Тому зовсім не дивно, що коли у круговерті I світової війни зблиснула іскра надії для української державності, юнак з усім запалом своїх неповних двадцяти весен подався здобувати для народу кращу долю. Не розчарувався він і тоді, коли стало зрозуміло, що сила наша замала – лишився шлях пізнання краси й служіння народу в такому уособленні.
Початкову мистецьку грамоту здобув у відомого галицького скульптора Андрія Коверка. Завдяки йому влітку 1921 року вступив у Краківську академію красних мистецтв. В Академії Петро Обаль студіював у класах професорів Владислава Яроцького та Теодора Оксентовича, які викладали малярство і графіку. Особливо надихнула на творчу працю Петра Обаля графіка видатного польського мистця майстра ксерогравюри В. Скочеляса. Дереворіз став улюбленою графічною технікою художника, що принесло йому заслужене визнання.
З 1921 по 1926 роки П.Обаль пройшов добрий вишкіл під керівництвом професорів-живописців В.Яроцького й Т.Аксентовича, які добре знали галицькі реалії й не вороже ставилися до студентів-українців. Але навіть найліпше ставлення викладачів не могло звільнити студента від наліпки “неблагонадійного” щодо польської держави. Тому місце праці П.Обаль зміг отримати лише якнайдалі від українських земель. Це була посада вчителя рисунка у гімназії невеликого міста Гнєв над Віслою на Помор’ї за 70 км від Ґданська.
Працюючи в тоді ще “Вільному місті Данцігу”, П.Обаль не лишався поза контекстом культурної діяльності галицьких українців – брав участь не тільки у виставках, які вони організовували у Львові та інших містах Західної України – Перемишлі, Коломиї, Тернополі, а й для української діаспори у Празі, Відні, Берліні, Чикаго. Його роботи завдяки позитивній емоційності мали успіх й отримували відзнаки. П.Обаль одним із перших з-поміж галичан проявив себе в індустріально-романтичному пейзажі – відчувався вплив значно сильніше урбанізованого середовища, в якому на той час мешкав.
Завірюха Другої світової війни зірвала родину Обалів з Гнєва – й у 1940 році вони опинилися в гірському Сяноку, де у ним же створеному музеї “Лемківщина” працював Л.Гец. Тепер приятелі же вдвійку мандрували довколишніми горами, малюючи етюди сяноцьких околиць. Тут постали Обалеві “Лемківські ниви” – глибоко філософський образ землі, який став одним із програмних творів митця (тепер зберігається у Національному музеї у Львові), а також цикл гравюр, у якому зафіксовані пам’ятки архітектури українців Західних Карпат – як продовження аналогічної серії гравюр О.Кульчицької. Ця частина Обалевої спадщини на сьогодні має не лише мистецьку, але й історичну вартість. У тому ж 1940 році Гец й Обаль влаштували у Сяноку велику виставку власних творів, яка засвідчила самобутність та зрілість творчого почерку обох майстрів.
З 1942 року митець із родиною замешкав у Стрию, де також викладав малювання. Всюди, куди б не закидала його доля, П.Обаль старався знайти учнів – як у гімназіях і школах, так і поза ними, просто з потреби ділитися знайденим, відчутим й відкритим, а потім осмисленим – риса справжнього інтелігента, не за зовнішнім лоском, а за духом, за розумінням своєї місії. Зрозуміло, що така постать у порівняно невеликому місті, яким був Стрий повоєнних років, – та ще й у період конфронтації з “гнилим Заходом”, коли загальнолюдські поняття гуманізму й свободи думки, в традиціях яких виховувалася галицька інтелігенція, розцінювалися, як нелояльність, – не могла залишитися незауваженою.
Обаль був явним “білим круком”, який підлягав або уніфікації (іншими словами перефарбуванню, що для митця рівнозначно духовній загибелі), або ж ізоляції. Через багато літ митець не без гумору розповідав, як йому інкримінували “паплюження імені видатного радянського поета Павла Тичини”, оскільки в текстовій передмові до виданого у 1934 році альбому українських письменників (написаній, зрештою, зовсім не художником), Тичина був названий “співцем Визвольних змагань” (що також не миналося з істиною). Головне, що була знайдена зачіпка.
Однак з бігом часу загострилися набуті на Півночі хвороби, почала вгасати творча напруга, все рідше хотілося брати до рук пензля. І митець, чесний, як перед світом, так і перед собою (а таким був завжди), одного дня сказав “досить”. І з немеркнучим від плину часу гумором додав: “світ не став менше цікавим і розмаїтим, аніж був за часів моєї молодості, але ліпше його тепер уславлять молодші, а я буду грати з приятелями у карти і попивати горілочку”. Так, завершуючи творчу дорогу, міг сказати лише митець, який добре усвідомлює значення й вартість того, що він вклав до скарбниці національної культури.
До війни твори П. Обаля виставляли у Львові, Берліні, Відні, Чикаго, після війни – у Києві, Братиславі, Ряшеві, Ульяновську. Перша персональна виставка творів митця відбулася 1943 р. в Стрию, у 1966 р. – у Тернополі, 1975 р. – у Львові (виставка живопису і графіки), 1980 р. – у Львові та Івано-Франківську. Вдруге в Стрию експонувалась у Краєзнавчому музеї 1989 р.
26 травня 1987 року обірвалося життя талановитого графіка і живописця.
Стриянин Мирон Нестерчук у 2004 році випустив ґрунтовну монографію “Петро Обаль. Документальна повість про життя і творчість українського художника”.
Джерело: www.spadok.org.ua
Залишити відповідь