Кожна людина завжди з великою любов’ю і душевним трепетом згадує місця, де народилася, де минуло її дитинство. То родинне вогнище – маленька Батьківщина кожної людини. Саме з таких маленьких домівок складається наша велика держава – Україна.

Часточкою нашої Батьківщини є рідне село, де живуть найрідніші для нас люди – батьки. Тут наші домівки, теплі спогади, наші друзі. Це найрідніше місце на землі. Згадаймо Т.Г.Шевченка, який писав: «Село на нашій Україні, неначе писанка село».

Україну можна уявити великим деревом, кожна гілка якого – один із народів, що проживає в нашій державі, а кожен листочок – це один українець. Коріння ж дерева – це глибока, сива давнина, з якої починається історія нашої Батьківщини. З нього листочки рослини вбирають все необхідне для життя. Так само й всі ми: вивчаючи нашу історію, кожен живиться славним минулим предків і накопичує силу, наснагу та мудрість.

А з чого ж для мене починається історія села Криве, яке розташоване на сході Тернопільської області, яке лежить на тернопільському плато, що є складовою Подільської височини?

Воно розташоване в кількох кілометрах на захід від Товтрової гряди, в долині річки Гнилки. Моє село має давню історію. Воно виникло в ІІ половині ХVIII століття, а якщо вірти Вікіпедії – у 1857 році, навколо фільварку графа Баворовського. Хоча перші поселенці тут з’явилися набагато раніше.

На Тернопільщині є декілька сіл з подібною назвою, але моє – особливе. З його назвою пов’язано декілька легенд і є різні версії, за однією з яких поселення отримало найменування від кривої дороги, що проходить через нього. Легенди ж дуже красиві та поетичні. Ось і одна з них:

«Ще не було села, а лише декілька хат. Якось зайшов у нього козак бувалий, який кривав на ногу, відколи був поранений у битві з татарами. Ночував тут в одного селянина, сподобав собі його дочку, одружився з нею і зажив мирно та щасливо. А був той козак з діда-прадіда добрим знахарем. Хто тільки приходив до нього – всіх виліковував. Спішили за допомогою до нього з далеких сторін.

• Де йдете, люди добрі? – запитували.
• Йдемо до того знахаря кривого, – відповідали.
• А не скажете добродію, як добратися до того Кривого?

Так і пішла назва села».

За іншою легендою в селі мешкав теж кривий чоловік. Але то був уже мельник. І така в нього гарна мука виходила, що славився на всю округу. А млин був водяний, побудований на річці Гнилці. За історичними даними цей млин був побудований ще у ХVIII столітті за графа Баворовського, який володів цими землями. Ще донедавна млин був діючим, а в середині будівлі досі відчуваються запахи муки і зерна. Хочеться вірити, що він ще знову запрацює.

Повз млин протікає річка Гнилка, називається так не тому, що забруднена, а тому, що тече повільно, не швидко. «Гнила по натурі»… Ця річечка несе свої води в русло Гнилої, а та впадає в Збруч. І води їхні зливаються з дністровськими і підживлюють Чорне море. Сама річка Гнилка утворюється від злиття 9 потічків, що починаються з підніжжя Медоборів. Саме через Гнилку зведено Кривенську греблю, дорога по якій з’єднала місто Скалат із півднем краю, сприяла його розвиткові і одночасно відкрила друге дихання для села. Бо дорога – це зв’язок, торгівля – це життя для будь-якого поселення.

Саме село розташоване на правому березі річки, проте по ліву сторону вже також стоїть декілька хат. У Кривому ведена капличка, діє єдине приватне підприємство СМП «Альянс», яке виготовляє вироби з деревини. Окрасою села та місцем духовного очищення його мешканців є церква Пресвятої Богородиці. Храм є пам’яткою архітектури, побудований ще у 1863 році.

Цікавим є факт з історії церкви: у роки Великої Вітчизняної війни німці хотіли вивезти церковні дзвони. Їх уже встигли погрузити у вагони. За той короткий час, поки вагони ще стояли на станції, місцеві жителі зуміли викрасти і позакопувати їх у різних кінцях села. Коли німецькі солдати зметикували, що сталось, було вже пізно. Ні пошуки, ні погрози селянам результату не дали. Після війни церква довгі роки була закрита – богоборчий більшовицький режим тримав там колгоспну комору. Настали інші часи. У 1989 році зусиллями сільської громади, всіх віросповідань сільська церква була відремонтована та знову відкрита. Стали шукати дзвони. Знайшли один з них, на подвір’ї в однієї з мешканок села Хлистун Стефанії Олексіївни. А от інших дзвонів знайти так і не вдалося. Людей, які закопували дзвони уже немає серед живих.

Є декілька версій про місцезнаходження двох інших дзвонів. Одні кажуть, що вони закопані під школою, яка була побудована після війни, інші твердять, що дзвони під чиєюсь хатою.

Продовження згодом.

Вадим Поладов, Сорока