Журналістка із Тернопільщини, яка працювала і жила у Львові, Ira Venger померла від онкології. Напередодні дівчина в блозі розповіла історію боротьби із хворобою: 

“Нам було весело. Моя тітка, мамина сестра ходила зі мною на усі курси хімотерапії у львівській лікарні. Залишатись на ніч було ніде, у палаті ледь вистачало місця для пацієнтів. Тому вона робила собі лавку зі старих лікарняних крісел десь у кутку кімнати або ж, напівсидячи, дрімала на ліжку біля моїх ніг. Хоч місця справді бракувало, медперсонал такій «гості» був навіть радий. Моя тітка – реанімаційна медсестра. Вона не лише допомагала мені пересуватись лікарняними коридорами із незручним штативом для ін’єкцій, а й слідкувала за станом усіх сусідок по палаті: кому допомогти піднятись, у кого крапельниця закінчилась, для когось і ліки потрібно купити.

Зазвичай зі мною в палаті було двоє чи троє жінок. Усі різного віку, з різними діагнозами. Хтось, ніяково поправляючи хустинку на щойно облисілій голові, перелякано прислухався довкола, хтось, уже з кучерявою головою (пишна шевелюра і завивка – чи не єдині позитивні наслідки такого лікування), втомлено розповідав про роки лікування.

Як і коли сюди потрапили – найперше, про що говорять між собою пацієнти. І це, мабуть, не дивно. Розповідають зі смутком, часом із гордістю, але найчастіше – пошепки, наче якийсь секрет, за який ти неодмінно маєш відплатити своїм потаємним. Далі – кількахвилинна пауза. Співрозмовник співвставляє свої і твої шанси на одужання, вирішуючи, чи варто продовжувати спілкуватися з тобою.

Мені було найважче знайти спільну мову з однолітками. Дехто з них сприймає тебе наче супротивника: ви обоє на полі бою, залишити яке може тільки хтось один. Вони запитують про твої результати обстежень, аби порівняти їх зі своїми. Коли ж чують питання – а як же справи у тебе, то швидко намагаються обірвати розмову. Наче бояться: а раптом ти відбереш у них те, що вони так довго здобували.

Нехай собі бояться, а нам таки було весело. Моя тітка один з найкращих компаньйонів, якщо таки випала така непроста ситуація. Ми – достатньо близькі, аби щиро розмовляти і довіритися один одному. Водночас – достатньо віддалені, аби за кожним моїм «зойком» вона не бігла у паніці до лікаря. Вечорами ми влаштовували справжні дівочі посиденьки. Пили чай, розмовляли про чоловіків та дітей, а інколи (та що я говорю, майже завжди) так реготали, що боялись, аби на завтра нас обидвох не відправили додому.

Наші розмови по-троху розтоплювали серця сусідок по палаті. Ставало більше душевних оповідок, більше сміху. У такі вечори було легше засинати. У разі чого – поряд рідна тітка. Коли мені уже бракувало слів, вона тихо сідала поруч і легенько погладжувала мені ноги. Вона торкалась до мене ледь чутно – рівно на стільки, аби не сполохати моїх думок, та й не дати забутися – життя тут і воно поки міцно мене тримає.

«Чи хотіла б я зараз, щоб цього ніколи не було у моєму житті? Напевно, ні». Іра сиділа на ліжку одразу навпроти мене. Вона одна з небагатьох, хто не тікав від запитань. Майже мого віку, життєрадісна, любить японську культуру і походи в гори. Рік тому їй поставили діагноз – лімфома Хочкіна. Від тоді замість ходити в гори, вона регулярно приходить на капання у львівський інститут гематології.

Я з перших хвилин знайомства не могла відірвати очей від грецького профілю Іри. Вона ж розповідає, люди часто порівнюють її з циганкою. Після цих слів виймає із сумки старе посвідчення. Там фото, яке зробила кілька років тому. Замість сьогоднішньої хлопчикової зачіски і темних кучерів – світлі і прямі коси.

«Думаю, з часом це волосся зістрижеться і повернеться рідний колір», – ділиться зі мною Іра. «Я не жалію, що зі мною це сталося. Останній рік змінив моє життя, як би це дивно не звучало, на краще. Я побачила, зрозуміла, оцінила те, про що раніше навіть не задумувалась».

Це не перше наше спільне капання, але тільки зараз дівчина відважилась поговорити про наболіле. «Це мій досвід, нехай сумний, зате безцінний. Шкода тільки, що деякі люди, говорячи зі мною, очікують почути щось, щоб «виправдало» мою хворобу. Мовляв, за своїх 26 років я б мала встигнути зробити чимало «смертних гріхів» або ж принаймні вела нездоровий спосіб життя. І коли вони чують, що ніяких життєвих драм у мене не було, навпаки – я завжди слідкувала за своїм здоров’ям, то розчаровуються. Чи злюсь я на них за це?», – випереджає моє запитання Іра.

Ні, я розумію, вони хочуть почути від мене гарантії, що з ними такого трапитися не може. Мовляв, вони ж про себе дбають, вони не доведуть себе до такого… Це звичайний страх, страх не бути одним із нас. Мені не раз доводилося спілкуватися з такими людьми і відповідати на запитання, чому ж з тобою це сталося. Я не знаю – чому! Але чи хотіла б я зараз, щоб цього ніколи не було моєму житті? Відповідь остаточна – ні!“