Сергій Мусіхін, 43 роки, дизайнер. Разом з дружиною виховує доньку. Учасник Революції Гідності, волонтер, учасник бойових дій. Служив у батальйоні «Тернопіль». Мобілізований в  81 десантно-штурмову бригаду, служив у першому взводі, другій роті, 5-та БТГр. Командир другого відділення, пише “Доба”.

Ми з дружиною — учасники «Євромайдану». Ще до війни ми з дружиною та дочкою багато подорожували, спілкувалися з людьми, вивчали історію та культуру нашого народу, а відтак, через дослідження культури, розуміли, що Україна — не обмежена часом і простором “тут і зараз”. Мабуть, це і сформувало нашу позицію. Нам було що захищати. Любов і розуміння накладають на нас відповідальність за землю та людей, не зважаючи на те, де ти живеш, чим ти займаєшся, чим ти дихаєш.

1 грудня 2013 року, коли сталось побиття студентів, ми були на Майдані. Прекрасно розуміємо, з чим пов’язана Революція Гідності. Мені дісталось на Євромайдані менше, а Ліля потрапила на Грушевського… Ми з дружиною змінювали на Майдані один одного, бо вдома на нас чекала дитина, і, звісно, тоді ми ще на намагались працювати, як і всі, на роботах.

Після Майдану відразу почались дії Російської Федерації, спрямовані на анексію Криму, наші друзі на “Спільно-ТБ” зібралися з силами й поїхали туди стрімити. Ті жахи, які розказували, важко передати словами. Коли вони звідти виїжджали, то були одними з найрозшукуваніших журналістів. За їхні голови було призначено винагороду, були гонитви, переодягання, зміни зачісок… Виходили з Криму, розділившись. І, дякувати Богу, живі. Ліля викладала їхні стріми на сторінці. Боялись за них, бо розуміли, що ці люди в небезпеці, якби щось сталось — допомогти нема жодної змоги. Росія віддирала собі шматок України “посмачніше”, користуючись моментом політичної нестабільності.

Ми не встигли віддихатись від Майдану, коли почалась війна. Донбас, Луганщина… Несподівано для себе, стали волонтерами.. Подзвонила знайома і сказала, що її брат на Сході, а там — ні їжі, ні медикаментів, ні одягу навіть. Я роздрукував інформаційні листочки на принтері, Ліля з дочкою та нашими друзями стояли під супермаркетом, роздавали ті листочки, збирали продукти. В такий спосіб відправили перші машини. Потім під’єдналися інші люди й закрутилось. Завдання було забезпечувати підрозділи їжею. Роман Павлишин займався касками. Коли починали, важливим був письменницький авторитет Лілі. Потім — шили форму, замовляли берці… Ми живемо як один механізм, сім’я, ми не можемо бути іншими.

Мотивація захищати Україну

Важливий момент, коли ти знаєш, чого очікувати. Мене гнітив момент розподілу через військкомат, бо я не знав керівного складу підрозділу, куди міг потрапити. Просився в Айдар, але хлопці сказали: «Ні, ми тебе не візьмемо». Все це друзі, вони переживали не так за мене, як за дружину. Багато хто знайомий з її творчістю, намагався захистити не так мене, як її. Спочатку я пішов добровольцем у батальйон “Тернопіль”, але після першої ротації зрозумів, що можу більше.

...Багато було пережито страшного, сумбурного, неймовірного… Такого, що й собі не віриш, що пережив… І це теж — частина відповідальності, накладеної на нас історією. Через штаб «Самооборони» проходили волонтерські потоки на ОУН, тому ми були знайомі з керівництвом. На презентації батальйону я побачив людину, яка мені сподобалась. І зрозумів, що хочу воювати з ними опліч.

Першою туди потрапила Христина Федоришин (“Синичка”), ми її зібрали й відправили на Піски разом з Борисом Гуменюком, який пообіцяв опікуватись нею. Вона там надавала медичну допомогу бійцям. Та ера добровольчого руху добігала кінця. Держава почала перебирати функцію структурування оборони, хлопці мали отримувати статуси й захист, який пропонувала держава. Тема легалізації добровольчого руху після падіння аеропорту була дуже актуальною. На базі п’ятої батальйонно-тактичної групи 81 бригади формувалась рота ОУН. Я подзвонив Василю Кіндратському “Кіндрату” і сказав, що звільняюсь з батальйону «Тернопіль» і їду до них. Він дав згоду. Ми поїхали разом із одним хлопчиною, але він не мав строкової служби, а мене взяли, бо мав військову службу за плечима і досвід в міліцейському батальйоні. Знаєте, війна змушує на все дивитись по-іншому. І цінувати людей: “Кіндрат” уже тримає небо.

Нашу роту жартома називали гламурною, бо ми не були позбавленими волонтерської уваги, мали власні машини, швидку. Це важливо, бо від зони дислокації до зони бойових дій треба якось пересуватись.

Чи було важко фінансово? А як ви думаєте? Отримували спершу близько 2500 гривень зарплатні. А ще ж ти — єдиний годувальник у родині, бо дружина днює і ночує на Штабі, допомагаючи бійцям. Сам не знаю, як ми пережили цей час… Потім зарплатню збільшили, стало легше…

Волонтерство чи військо

Не можна порівнювати роботу волонтерів і військових по важливості. Кожен виконує свою роботу. Українці, не зважаючи на складну ситуацію, кризу, продовжували підтримувати військових. Було таке, що хлопці, які стояли на 505-му блокпосту в Амбросіївці спостерігали, як російська військова техніка входить в Україну, дзвонили й коментували те, що відбувається. Дехто плакав. І кулаки мимоволі самі стискались… Не кожен з них ризикне дзвонити додому, а поговорити хочеться, бо, можливо, останні години. От вони стоять і розказують, що танки й БТРи пруть повз них, але вони тоді змогли вийти…

Приємні моменти, коли хлопці казали, що читали «Звичайника» (книжка дружини Лілії Місіхіної, — прим. ред.), невідомо, яким чином книжка їм потрапляла в руки. На фоні сумбуру важливим моментом була мотивація. Зрадофільська паніка заважає, коли нема психологічної підтримки. Було розуміння того, що стоїть за тобою, не просто країна, з її економічним потенціалом, земельними ресурсами, а етнічна приналежність, з її міфопоетикою, її призабутою культурою, з перезавантаженням самосвідомості, яка почала набирати обертів… Момент війни був катарсисом для більшості українців. На війні, у зоні ведення бойових дій, ці маленькі деталі доповнюють нашу реальність. Були й світлі моменти, і страшні.

Там мені було простіше, там є ворог, є задача, ти мусиш її виконати, а в тилу — хлопці просять поїсти, а ти не маєш що дати, треба ліки, бо хтось може померти, якщо ти їх не дістанеш, треба валянки і кожухи, бо зима…. Треба, треба і треба. Без кінця. А ще ж звідси туди тисяча кілометрів. Складно. Волонтерам було найскладніше.

Дуже багато допомагали мешканці сіл та районів. Підрозділи переважно забезпечуються з районів. Але Тернопіль теж давав жару.

Якось постало питання вивозу загиблих з непідконтрольних територій. В Жилкіна (Чорний тюльпан, — прим. авт) був дозвіл заїжджати на їхню територію і займатись пошуком тіл. Тоді Жилкін каже: «Ми б поїхали, але машини поломані, а рефрижератор накрився». Все. А про коридор і режим тиші вже було домовлено. Здавалось, ситуація немає розв’язання. А насправді все вирішилось двома дзвінками. Хлопців забрали, достойно зустріли й достойно поховали.

Багато було зібрано, віддано душу.

Коли було важко на штабі з грошовими зборами — дівчата почали пекти пряники, робити віночки з тканини та фоамірану, вишивати. Ця робота, здавалось, не мала кінця… Був випадок, коли ми примудрились придбати автівку за 17 великодніх рушничків. Купили маленький позашляховик. 17 рушників. Це поетично до сліз. Невимовно.

Я був командиром групи із 7 бійців, ніс відповідальність за 7 доль. Треба було забезпечувати діяльність підрозділу, не тільки поїв-поспав, а й дбати про їхній за психологічний стан. Люди дуже різні, з різними життєвими долями. Треба вміти й мотивувати людей, а ще стежити за справністю військової техніки, дорученої нам.

Тобто на війні світоглядні засади інші, але тут важче, зона відповідальності була дуже широка.

Суперечок з дружиною щодо волонтерської діяльності та щодо рішення йти на війну не було, бо питання не в шароварному патріотизмі, питання глибше, от в цей життєвий момент ми несемо відповідальність не тільки за своє життя. Навпаки, я був в батальйоні Тернопіль, після першої ротації приїхав з Лисичанська і зрозумів, що поліцейські функції — це не моє. Так, хлопці роблять свою роботу, часто наражаючись на небезпеку, зрозуміло, що в зоні відповідальності є маса специфічних моментів, переміщення зброї, наркотиків, терористичних груп. В поліцейських тил неприкритий. Коли військові структуруються, ти точно знаєш, де ворог, а поліцейським насправді набагато складніше. Але я вирішив звільнитись. Ліля каже: «Та давай ще одну ротацію». Командир теж на цьому наполягає. А я не можу, я знаю, що на мене вже чекають в іншому місці.

«ОУНівців» об’єднували цінності, військове братство. Важливий внутрішній стрижень в підрозділі. Єдність, злагодженість. В нашій роті загиблих не було, лише поранені.

«Людина має виговоритись»

Частина військових може й справді становити небезпеку для соціуму, так і для себе самого, але проблема ще й в тому, що нема відповідних психологів для зняття посттравматичного синдрому. Випивка для багатьох — спосіб позбутись стресу. Це небезпечний спосіб. Я от читаю новини, приблизно раз в три дні в нас вибухає граната в Україні. З посттравматичним синдромом треба боротись. Людина має виговоритись, оговтатись. На війні здається, наче й нема травматичного досвіду, а коли є — все ніби проходить само собою, але насправді відкладається. З травматичним досвідом треба працювати, кожен з демобілізованих перебуває на обліку, його психологічний стан прослідковується. Є маса ветеранських організацій, які отримують грантові кошти, ці люди пройшли навчання за іноземними стандартами й працюють зараз. Дуже гарно працюють зокрема “Побратими”, “Серце воїна”.

Кожен військовий, який не пробухав і не просидів у тилу, може чітко відповісти, чому він там був. Кожен, хто їздив з правоохоронною функцією, може теж дати відповідь. Тому травматичний досвід болючий, але в таких людей він неомінно мине, адже люди, принаймні, мають розуміння, що вони захищали країну, а це рятує від серйозних кризових станів.

«Війна закінчиться тоді…»

Щоб війна закінчилась, треба мати віру і надію. Ця війна — гібридна, ведеться навіть на таких фронтах, про які ми не замислюємось: політика, енергетика, інформаційна сфера, прямий збройний конфлікт… Йде війна між цивілізованим світом і дикунством. Інакше це важко назвати. Специфіка — в тактиці перерозподілу сфер впливу. Багатьом людям хочеться її швидко закінчити, але питання в кількості жертв, які ми готові покласти на вівтар війни. Щоб не допустити гуманітарної катастрофи на окупованих територій, ми дотримувалися позиційної війни по факту Мінських домовленостей.

Війна закінчиться тоді, коли Росії буде невигідно її продовжувати. Тоді, коли енергетична складова вийде за межі політичних амбіцій. Питання в тому, як перемогти державу з 120-мільйонним населенням і величезним потенціалом? Прямого протистояння Україна не витримає. Ми покладемо багато ворогів, але багато і наших солдатів. У прямій війні страждають менше військові, більше цивільне населення.

Дірки інформаційної війни, яка велась на Сході багато років, треба латати успішністю і швидким проведенням реформ. Для пересічних людей, і на заході України також, вагому роль грає холодильник. Добробут дає можливість робити інвестиції в майбутнє. Наш шлях — реформи. А в українському політикумі хочеться бачити нові імена, не заангажовані й не корумповані.