“Коли запитала, з чого почалося це захоплення, Олександра Луканюк, усміхаючись, відповіла, що вишиває, відколи пам’ятає себе. Моя співрозмовниця родом із Франківщини, і там досі збереглася традиція, що, виходячи заміж, дівчина має мати посаг, серед якого й вишиті речі. Оскільки в родині співрозмовниці були незаміжні, вдома постійно щось вишивали — як не подушки, то рушники”, – розповідає журналіст “Вільного життя” Анна Золотнюк.

Серйозно пані Олександра почала займатися вишивкою більше трьох років тому. Розповідає, що переломним періодом став декрет. Після першого не вийшла на попередню роботу, а після другого почала займатися своєю справою.

— Колись мені здавалося, що я знаю все про вишивку. А відколи почала більш детально вивчати її, шукати інформацію про інші техніки, здивувалася їх різноманіттю. Потім зустріла Вікторію Кривоніс, жінку, котра вчить вишивати. Її заняття мене здивувало: як можна чогось навчитися у вишивці? Виявилося, що можна, і вчитися є чого. Українська вишивка налічує понад 200 технік, а скільки ще не досліджених! Переймаю техніки у людей, вивчаю з книжок. Приміром, робота, над котрою зараз працюю, оздоблена вишивкою у техніці, котру опановую з книжки «Борщівська народна сорочка» Людмили та Олексія Покусінських, — розповідає Олександра Луканюк.

Серед її улюблених технік — колодки, низинка, гладь. Вони автентично українські. Співрозмовниця наголошує:

— На жаль, нині традиційні техніки часто витісняє «хрестик». Але це не наша споконвічна вишивка — його завезли до нас близько ста п’ятдесяти років тому. Варто сказати, що чи не всі народні техніки значно простіші у виконанні, ніж «хрестик», а вигляд у них не менш ефектний та декоративний, — розповідає майстриня. — Просто всі вже звикли, що сорочка має бути вишита «хрестиком», і дуже рідко трапляються ті, хто хоче, аби вона була виконана іншою технікою. Коли мені замовляють вишиванку «хрестиком», намагаюся переконати, що схему можна виконати в інший спосіб, а виріб від того стане лише оригінальнішим.

Тож нині свою місію Олександра Луканюк вбачає в тому, аби популяризувати рідні для українців техніки вишивки, спонукати людей повертатися до автентичного.

— Я хочу, щоби вишиті мною речі були не тільки святочними — щоби люди одягали їх не лише в неділю чи на Великдень, а й у повсякденному житті, — каже співрозмовниця. — У планах також навчати охочих традиційних технік. Адже переконана: вишиванка, створена власноруч, має особливу цінність — у неї вкладаєш час, зусилля, знання, енергетику.

До речі, для себе Олександра Луканюк мріє вишити покутську вишиванку. Бо ж сама з Покуття, то й ця вишивка найрідніша.

Фото надане Олександрою ЛУКАНЮК.