У 1915 році американський журналіст Джон Рід приїхав до Східної Європи, щоб писати репортажі про Першу світову війну для газети «Metropolitan». У той період він відвідав Сербію, Болгарію, Румунію, а також Україну, яку тоді увесь світ вважав частиною Росії.
Повернувшись у США, Рід написав книжку «Уздовж фронту», у якій і розповів про все побачене. Є у цій книжці є кілька абзаців присвячених Заліщикам.
Отже, якими постали наші міста перед американцем більш ніж сто років тому.
“…Ми несподівано звернули вбік і виїхали до мілини Дністра, трохи нижче того місця, де високий залізничний міст занурював у воду гірлянду розкиданих динамітом брусів і канатів. Річка широко обгинала тут обрив в сто футів заввишки. За понтонних мостом, заставленим артилерією, потопало у зелені колись прекрасне містечко Заліщики. Коли ми проїжджали по мосту, голі козаки, галасуючи і бризкаючи, купали в річці своїх коней. Їх сильні білі тіла виблискували золотистим загаром.
Три рази дві армії брали Заліщики з боєм, палили і грабували його, бомбардували по п’ятнадцять днів поспіль. Велика частина населення втекла з міста, так як надавала допомогу ворогові.
Вже сутеніло, коли ми в’їхали на базарну площу, оточену огидними руїнами високих будинків. Під жалюгідними навісами йшла млява торгівля, – селянки з пригніченим виглядом розклали там свої мізерні запаси овочів і буханки хліба перед гучним збіговиськом солдатів. Кілька євреїв ховалися за руїнами.
Іван запитав про готелі, але перехожий з усмішкою показав на високу понівечену цегляну стіну з написом, що виглядав доволі іронічно «Гранд Готель» – все, що залишилося від готелю. Де можна дістати чогось поїсти?
– Чого-небудь поїсти? У цьому місті не вистачить їжі, щоб нагодувати мою дружину і дітей.
Жах навис над цим містом. Ми відчували його в повітрі, у фігурках євреїв, які ховалися за зруйнованими стінами, в селян, коли вони, знімаючи шапки, давали дорогу нашому візку, в переляканих обличчях дітей, коли повз них проходили солдати. Вже сутеніло, а ми все ще сиділи в таратайці, обговорюючи своє становище.
На розі виднілася аптека, порівняно неушкоджена; всередині горіло світло. Я розшукав аптекаря-єврея, який говорив по-німецьки.
– Хто ви? – запитав він, підозріло втупившись на мене.
– Американець.
– Тут нема готелю, – несподівано вибухнув він, – немає місця, де б можна було зупинитися, тут нічого їсти. З місяць тому прийшли сюди російські солдати, влаштували єврейський погром, погнали жінок і дітей туди, – він вказав на захід. – Тут немає місця …”
Залишити відповідь