“На головній площі Заліщиків ще немає пальм, — пише польський геолог Мечислав Лімановський у статті “Степ навколо” 1937 року. — Але хто б сумнівався, що будуть колись — як у багатьох скверах південних міст? Тимчасом у садах є морви та грецькі горіхи, що дають тінь. Вистачить однієї прогулянки, аби відкрити для себе винниці, що купаються в сонці, і сливові сади, в яких молоденькі листочки вибухають червоним вогнем. Найважливіше, що не можеш одразу зорієнтуватися, де ти, і підхопити тон, котрий витає в повітрі”.

У міжвоєнні роки Галичина перебувала у складі Польської Республіки. Країна практично не мала виходу до моря — лише невелику берегову смугу холодної Балтики. Виїзди за кордон були дорогі та складні організаційно, пише “Gazeta.ua”. Тож улітку поляки масово їздили відпочивати на південь країни — в теперішні Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську області. Там для купання й засмагання облаштовували береги водойм і штучні басейни. Пік популярності таких мандрівок припав на другу половину 1930-х.

Найпопулярнішим курортом вважали Заліщики — тепер райцентр Тернопільської області. Річка Дністер робить тут різкий вигин, тож місто з трьох сторін оточене глибокими ярами. Як наслідок — клімат помітно різниться від сусідніх районів. Температура води влітку сягає 30 градусів. Синоптики підраху­вали — найбільше сонячних днів у Польщі було саме в Заліщиках. А підприємці швидко цим скористалися.

Уздовж Дністра облаштували два пляжі — Сонячний і Тінистий. Схили засадили сливами та виноградниками. Вирощували навіть кавуни й апельсини. Планували посадити пальми — завадила війна. Щовечора на березі грав оркестр. Для курортників влаштовували танці — “дансінґи”. Річкою плавали човни, катамарани й екскурсійний катер “Оса”. Сюди їхали відпочивати та лікуватися — з ревматизмом, туберкульозом, запаленнями нирок і бронхів. Розміщалися в пансіонатах — їх було зо два десятки.

Улітку до Заліщиків щодня їздив потяг із Варшави. В інший період із Тернополя курсував потяг-торпеда футуристичного дизайну. У вересні відбувалося масштабне свято “Винобрання”. На нього з’їжджалася вся польська еліта — перший глава держави маршал Юзеф Піл­судський, останній президент Ігнацій Мосцицький, політики, письменники, журналісти.

Після Другої світової війни про облаштовані пляжі над Дністром забули. Хоча й тепер у гарний сонячний день на березі немає вільного місця. У місті все ще функціонує кілька санаторіїв. Навесні в селах навколо райцентру важко побачити шматок голої землі — навколо повно теплиць. Але вирощують тут уже не цитрусові з виноградом, а ранню капусту та помідори.

“Трускавець у той час був справді гарний, — каже журналіст Анджей Хцюк. — Квіти, клумби, вологі доглянуті алейки парку і “дептаку” (алеї, якою прогулювалися курортники. — ГПУ), де зустрічалися всі. Пани ходили в білих лляних убраннях, пані — в кольорових сукнях. Усі — з засмаглими плечима, в капелюхах або без. Студенти-залицяльники полювали на самотніх відпочивальниць і туристок. Рабини та ксьондзи вільно йшли зі склянками по мокрому від роси піску до джерел “Нафтусі”, “Броні”, “Юзі” й “Марусі”.

Купальні в урочищі Помірки на околиці Трускавця — тепер Львівська область — облаштував бургомістр Дрогобича Раймунд Ярош. 1929 року його обрали президентом Спілки польських курортів.

Пляж був розташований на місці занедбаної озокеритної шахти. Вода тут була солона, як у Середземному морі. Улітку вона прогрівалася до 27 градусів. Площу басейну штучно розширили. Пісок і гальку привезли з балтійської Ґдині. У взутті на територію не пускали. Раз на рік чистили дно й берег.

Тут каталися на човнах, катамаранах і каяках. Поряд були душові кабіни, тенісні корти, атракціони для дітей і джерело з мінеральною водою “Нафтуся”. Працював природничий музей. Колекція комах налічувала 14,5 тис. екземплярів, у колекції мінералів — більш як тисяча різних видів.

У Помірки приїжджали підлікувати захворювання шкіри, лімфатичної системи, суглобів і гінекологічні розлади. Відпочинок рекомендували хворим на діабет, рахіт, ожиріння та неврастенію. На пляжі проводили уроки екзотичних танців і фіззарядку. У магазинах торгували спортивними товарами. Восени й навесні — в “низький сезон” — вечорами на березі встановлювали стільці. Курортники дивилися на водне плесо “з терапевтичною метою” — заспокоювали нерви. Ярош планував запустити до купалень канатну дорогу — на всю країну така була тільки на гірськолижному курорті в Закопаному. Зараз тут немає ні басейну, ні музею. На місці популярних купалень тягнеться вулиця Помірецька.

Мали свої пляжі й карпатські містечка — теперішня Івано-Франківська область. Курортникам не перешкоджали навіть гострі камені та великі валуни, якими всіяні береги гірських річок. Хоча в Косові крім “дикого” пляжу на березі річки Рибниці був і гарно обладнаний великий відкритий басейн з вишками для стрибків у воду. Він діяв при санаторії доктора Аполлінарія Тарнавського.

У Яремчі відпочивали на узбережжі Прута. Навіть якщо не вистачало сміливості скупатися в холодній воді, можна було милуватися мальовничими скелями на протилежному березі річки. Від самого залізничного вокзалу до пляжу вела гарно облаштована пішохідна стежка. Її називали “клубною дорогою”. Рештки можна побачити й тепер. Біля вокзалу збереглися дві прикрашені рослинними орнаментами колони з ліхтарями. Але задоволення від прогулянки значно менше. Навколо рештки пансіонатів “Рай”, “Маратон” — і запустіння. Не збереглося стадіону й тенісних кортів. А в будинку бару Скжинського, знаменитого запальними “дансінґами”, тепер діє міська рада.

75 злотих на місяць коштувала окрема кімната з кухнею в пансіонаті неподалік міського парку в курортних Заліщиках 1933 року. Якщо з вікна було видно річку Дністер, ціна зростала в кілька разів. Двокімнатний номер на віллі Шиманського на такий самий термін обійшовся б у 300 злотих.

Місячна заробітна плата робітника тоді становила в середньому 110 злотих, учителя — 210.

У Гребеневі відпочивав митрополит Андрей Шептицький

“Гребенів цього літа переповнений, — пише львівська газета “Діло” в серпні 1936 року. — Зайняті всі селянські хати — до найменшої клітини, всі пансіони. Багато літників, які приїхали з клунками, не постаравшись заздалегідь про помешкання, вертаються з нічим — шукати місця по інших літнищах. Що вплинуло на велику фреквенцію? Годі сказати. Чи спека, чи девізові обмеження, чи таки краса Гребенова”.

Місце для відпочинку в ті часи вибирали й за національною ознакою. Якщо в Помірки або Заліщики наїжджала польська знать, українські курортники вибирали прикарпатське село Гребенів — тепер Сколівський район Львівської області. До їхніх послуг були мінеральні джерела й кам’янистий пляж на річці Опір. А ще — ресторани, тенісні корти, цукерні, ­бібліотека, три перукарні. Тут бував греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Він приїздив до вілли-санаторію “Зелемінь” попити цілющої розсольної води.

Де є відпочивальники — там і робочі місця для місцевих. Автор статті пише: “Молодь Гребенова взялася до праці на економічному полі — аж любо глянути. Йдеш дорогою і бачиш — один торгує овочами, другий “фіякрує” (працює візником. — ГПУ), третій посередничить у винаймі помешкань. Інший розвозить печиво, винаймає власного виробу човен на пляжі. Всюди рух, усюди свої хлопці. Дівчата теж не дармують. Одні допомагають у торгівлі, інші приймають білля до прання. Усе, що живе, хоче в сезоні щось заробити”.