Три роки тернополянка Олена Коваль виховує маленького сина, який через хворобу не може самостійно сидіти, ходити та говорити. Звичайний день жінки розписаний до хвилини, оскільки для лікування дитини потрібні постійні терапії, масажі, відвідування басейнів та реабілітаційних центрів.
В мережі facebook Олена розповіла про те, що навчилась цінувати за цих три роки та як бореться з недугою малюка.
Текст подається без змін.
“Уже зовсім скоро моєму зайчику буде три роки…23 липня 2014 року – дата, яка змінила усе моє життя… Три роки окутаних вірою, надією та безмежною любов’ю до всього, що стосується Володі… За плечима уже немалий шлях, а скільки ще у нас ще попереду… Цього року Володя мав би піти, як усі звичайні дітки в садочок, проте на жаль нам не судилось цього зробити…Багато чого, що притаманне сім’ям із здоровими дітьми нас обходить боком… Моє життя змінилось кардинально – із простої нічим не обтяженої жінки я перетворилась в маму, яка 24 год на добу несе величезну відповідальність за стан дитини – особливої дитини…
Ви знаєте, я уже звикла, що не сплю по-ночам, до графіку уже виробленого місяцями, безкінечними заняттями з Володею і т .ін. Це тяжко, але це можливо. Дуже часто чую від людей – кожен повинен нести свій хрест, і ще щось в цьому дусі..Люди, Ви серйозно ?! За, що це я повинна була нести такий хрест, це мабуть повинна не знаю, що в цьому житті накоїти, зробити – і не кажіть, що це розплата, за те що скоїла моя пра-пра бабця – адже звучить це ну вже зовсім не серйозно, одразу скажу, що в це все я не вірю !
Так сталось і крапка. Одразу переведу розмову в позитивне русло – завдяки Володі я навчилась цінувати час, так це звучить смішно, але коли тобі його постійно бракує ти хапаєшся за нього як за рятівний круг. Саме час, наш основний ворог. Ми повинні багато чого навчити Володю поки він ще маленький. Я навчилась цінувати здоров’я – тепер це для мене уже не банальне привітання на день народженні чи ін святі…Я навчилась цінувати людей, адже завдяки їхній допомозі багато чого ми зуміли зробити, а цього просто могло б не бути… І ще хочу сказати, коли на душі ну зовсім паршиво, на обрії з’являються люди, які немов дають, як я люблю виражатись – чарівний “пинок” рухатись далі. І я просто не маю права здаватись. З такою дитиною ти немов переживаєш паралельне життя, оскільки ти все для нього – руки, ноги…Все, що він побачить, з чим буде гратись – усе лягає на тебе…
Я Вірю, що наступний рік принесе нам нові досягнення – я дуже хочу аби Володя нарешті почав повзати та сидіти самостійно !!! А поки затягуємо рукави та працюємо далі ) Дякуємо Всім хто не забуває про нас !”
Залишити відповідь