Звичайний чоловік, який звик до роботи в селі, Володимир Михайлович Івасюк з дитинства любив Дністер і те відчуття легкості, яке давала краса річки. Не був ніколи ліриком, та на Борщівській землі душа його завжди співала…
Живе в селі Білівці – за триста метрів від Дністра, а завжди не вистачає часу на ту річку вибратися, посидіти з вудкою разом із сином Максимом чи друзями, відпочити, помріяти. Все має якусь роботу.
Розповідає про себе якось зніяковіло, мовляв, усеньке життя проробив плановиком у колишньому колгоспі. Решта, як у людей: сім‘я, діти, господарка, яка забирає багато часу…
Мало хто знає, що кожного ранку цей чоловік наче створює себе заново. Бо тяжко без ноги бути оптимістом, всюди встигати. А почалося таке непросте життя Василя Михайловича у вісімнадцять літ. Того дня все було, як завжди, працювали на колгоспному полі. Отримали завдання стягувати солому трактором біля верхнього ставка. Колгосп у селі Вигода Борщівського району об’єднував тоді п’ять сіл, тільки на тракторній бригаді в сезон працювали більше 150 чоловік. А Василь Івасюк хоч і молодий, а вже освоїв трактор Т-74 і стажу мав два роки. Опісля механізатори переїхали на іншу площу – в рідне село хлопця Білівці. Коли Василь причіпляв плуг до трактора, в його напарника за кермом нога сковзнула з муфти. Трактор рвонув назад, переламавши хлопцеві ногу.
Лікували… Оперували… Ампутували! Так і став юнак інвалідом трудового каліцтва, отримав перше життєве хрещення, ще не ставши твердо на свої ноги… Чужий недогляд обернувся для молодого хлопця справжньою трагедією. Та писав Ремарк, що доля ніколи не може бути сильнішою спокійної мужності, яка протистоїть їй. Ще до травми Василь зустрічався з Олею із сусіднього села – дівчиною, в яку відразу закохався і збирався одружитися. Та хіба міг тепер, ставши калікою, претендувати на її увагу й приязнь? Тому вирішив, зробивши протез, іти вчитися, аби не бути тягарем ні для кого, здобувати знання та новий фах. закінчив Кам’янець-Подільський технікум і повернувся працювати у колгосп обліковцем.
Минуло кілька літ, Василь жив, не відаючи, що доля виявиться до нього щедрою. Оля теж працювала в колгоспі – в польовій бригаді. Так і зійшлися в подружню пару, бо в цьому молодому хлопцеві вона відчула ту внутрішню силу, якої часто не мають багато здорових чоловіків. Трійко дітей виховали, двох дочок уже видали заміж, надбали до цього часу четверо внуків.
Зустрілися ми з Василем Михайловичем на прийомі в кабінеті начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві в Тернопільській області. Вирішив Василь Івасюк замінити протез на Тернопільському казенному експериментальному протезно-ортопедичному підприємстві «Укрпротез», вже поспілкувався з фахівцями, залишилося зробити примірку відповідного ортопедичного взуття. Тож скористався нагодою і прийшов на прийом до керівника управління, щоб з’ясувати деякі питання. Має від Фонду автомобіль «Славута», який отримав у 2007 році. Федір Бортняк роз‘яснив чоловікові, що через десять років експлуатації автомобіля він має право на заміну. Спілкувалися якось по-родинному, невимушено. Чоловік зізнався, що хоча йому і пропонували від Фонду путівку на оздоровлення в санаторій, ні разу такою можливістю не скористався, бо має майже дев‘ять гектарів землі. Тож роботи вистачає. Тепер уже допомога підросла: дочки, зяті підсобляють, син і на тракторі працює, і токарний верстат освоїв – від батька тягу до техніки перейняв.
Василь Михайлович ходить з паличкою, однак ніхто і не здогадується, що він – людина з обмеженими можливостями. А чоловік жартує: як людина по-справжньому хоче жити, то медицина безсила. І розповідає притчу про діда, який у 80 років дуби садив, щоб із тих дубів ще зміг добрі балки на хату витесати. Каже, треба мислити позитивно, працювати над собою і, головне, мати силу волі, духу.
– Дуже хотілося б, аби молоді люди, з якими, як і зі мною, сталося нещастя, не втрачали віру в себе, у свої можливості, – підсумував Василь Івасюк.
Кажуть, коли неприємності відступають, головне – їх не переслідувати. Тепер, восени, коли всі польові роботи на завершенні, садовина, городина зібрані, поля – зорані, Василь Михайлович знайде часину, щоб добратися до Дністра, подихати, порибалити. Зачіпає за живе життєва філософія цього чоловіка, яка вища за мудрі слова сильних світу цього. Бо мені завжди здавалося, що кожен на цій землі дуже важливий. Особливо той, хто обробляє землю, любить її та вважає себе повноцінною частинкою того великого природного і Господнього механізму, який називається життя.
Залишити відповідь