Тернопіль

Троюрідна сестра Івана Марчука розповіла про дитинство, проведене з генієм

Вона належить до тих щасливих і одержимих сценою майстрів, до яких слава народної артистки прийшла значно раніше, ніж офіційні звання і визнання. Останніми роками сумські шанувальники Мельпомени звикли ходити до театру, аби побачити саме її — неповторну і талановиту Євгенію Серебрякову.

17155401_1899448853634009_4249037610381229356_n

Вона така різна на сцені, що неможливо визначити артистичне амплуа: діапазон ролей неймовірно широкий — від глибоко трагічних до комічних. Саме завдяки своєму багатогранному таланту прима сумської сцени давно утвердилася як одна із провідних актрис обласного академічного театру драми та музичної комедії імені. М. Щепкіна.

— Євгеніє Климівно, ви родом із Тернопілля, а чи не все своє творче життя — в Сумах. Чи не шкодуєте, що так склалася доля?

— До слобожанського міста я давно вже звикла, мені тут дуже затишно, що навіть гадки не маю покинути його. Ви не уявляєте, що для мене і моєї родини значать Суми і Сумщина! Це моя друга маленька батьківщина, яку люблю так само, як і свою Москалівку. Про це написала ось такі рядки:

Любов свою ділити я не буду:
Не розділяти — склеювати
мушу.
Тебе, волинська земле,
не забуду!
Сумській землі віддала свою
душу.

— А як сталося, що ви є сумчанкою, і чому ви, тоді сільська дівчинка, вирішили бути артисткою?

— Я народилася в бідній селянській сім’ї, де про якісь статки не випадає говорити. Мої батьки зналися на пісні, мали чудові голоси. Але навіть гадки не мали, що їхня донька стане артисткою. Мене ж на сцену дуже тягнуло. Після уроків — на репетицію драматичного гуртка. А мама гукає: «Женю, полий капусту, прополи моркву, подивися, як там картопля!».

Встигала скрізь. Тож ще на сільській сцені зіграла Наталку Полтавку і велику драматичну роль Орини за твором Вадима Собка «Багряна осінь». Після закінчення школи вступила до театральної студії при Тернопільському театрі, де головним режисером був знаменитий Ярослав Геляс. Уявіть: він, такий досвідчений і вимогливий, відразу доручив мені роль Марини за однойменним твором Тараса Шевченка. Роль складна, трагічна. Але впоралась! Тоді зрозуміла, що не святі горщики ліплять…

Саме на середину 1960-х припали зміни в сімейному житті. Вийшла заміж за свого дорогого і єдиного Володю Серебрякова — музичного диригента, музиканта, композитора. Торік відзначили золоте весілля: він моя справжня опора, друг, порадник. А тоді мешкали в різних гуртожитках, я навіть доньку Віточку народила, коли жили нарізно.

Аж тут в одній з газет трапилося оголошення, що в Сумському обласному театрі імені М.Щепкіна вакансія диригента. Відразу й поїхали.

Тодішній директор Кость Швець прийняв нас, як своїх дітей, підготував дві кімнатки неподалік театру. Та ще й з балконом! І хоч там бракувало комунальних зручностей, ми були щасливими. А через рік одержали квартиру, в якій мешкаємо донині.

— У вашій творчій біографії була вимушена трирічна перерва…

— Так, у 1987 році я пішла з театру за власним бажанням. Не витримала тиску диванно-кабінетних п’яничок, пліток, заздрощів. Сьогодні, з висоти прожитого, відчуваю, що могла б поборотися. Але що минуло, того не повернеш. Втішена з того, що мою відсутність помітили глядачі. Пригадую, як сумська активістка Надія Кондратюк написала листа до високої інстанції: мовляв, чому така артистка, як Серебрякова сидить удома?

Хоч, власне, я мала чим зайнятися: тоді народився онучок Олежка. Він підріс, а я повернулася до свого театру. Тодішній головний режисер заслужений діяч мистецтв Олександр Бойцов зрадів, мабуть, дужче, ніж я сама.

Галя («Майська ніч» за М.Гоголем, режисер Ігор Рибчинський). У ролі Левка — заслужений артист України Сергій Дідусенко. Фото із сімейного архiву

— Чи є в діяльності театру — не лише сумського, а й інших в Україні — щось таке, що вас не влаштовує, проти чого протестує душа?

— Низькі і непристойні слова, які інколи лунають зі сцени. На щастя, Сум це не стосується. Невже не можна обійтися без тієї мерзотної мішанини, якою почасти годують глядача? Чи замало в українській мові добрих, світлих слів? А якщо треба додати перцю, то можна вжити словосполучення, що не ріже вухо вульгарністю.

— Якщо вже заговорили про мову, то чи правда, що свого часу мали певні проблеми через помітний акцент у російській вимові?

— Було таке. Більше того, коли в 1986-му разом з трупою гастролювали в Москві, мені не дозволили виконати жодної з п’яти ролей. Навіть українськомовну Хіврю із «Сорочинки». Сказали, що я не працюю «над усовершенствованием русского языка».

— Відомо, що ви родичка видатного художника сучасності Івана Марчука. Чи зустрічаєтеся з ним?

— Ми народилися в одному селі, Іван старший за мене на два роки. Він мій троюрідний брат по татовій лінії. У роки дитинства ми й гадки не мали, хто ким стане в дорослому житті. А ось маленький Ваня вже тоді малював. Навіть мене. Ось тільки прикро, що ті дитячі портрети не зберегла. Ми всі збиралися на так званій шкілці — це долина в селі, де відбувалися зустрічі, різні ігри. Вже тоді Ваня подавав великі надії, і мало хто сумнівався в його великому майбутньому. Після закінчення школи наші дороги розійшлися на багато років. Та якось, коли я вже жила в Сумах, повідомили, що в одному з музеїв виступатиме Іван Марчук. Звісно, що я не могла не піти. І ось він перед численною аудиторією розповідає про свою роботу, ділиться спогадами про дитинство, Москалівку, в якій нещодавно побував, зустрічався з родичами. Вибравши зручну паузу, я запитала: «А чи гостював у Гані Гагрень?» Це наша з ним родичка, яка відома своїми вишуканими кулінарними стравами і завжди частує ними гостей. Іван Степанович оторопів. Пильно так глянув на мене, а тоді впізнав. Ото була зустріч! Пішли до мене додому, я познайомила Івана з моїм сімейством. Пам’ятаю, що на дорогу дали йому квашених огірків власного приготування, які йому особливо сподобалися.

Нині, хоч і не часто, однак спілкуємося. До речі, в Києві маю дуже багато друзів і колег, серед яких народні артистки Ада Роговцева, Рая Недашківська, у Львові — добре знані і шановані Святослав Максимчук, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, Богдан Козак…

 — Як оцінюєте сьогоднішню ситуацію в рідному театрі?

— Позитивно і високо. Сумський академічний нині на піднесенні. Завдяки зусиллям передовсім  його директора заслуженого діяча мистецтв Миколи Юдіна та молодого перспективного художнього керівника Антона Меженіна.

Останніми роками щепкінці активно шукають нові форми і методи роботи, в унісон із часом, що стрімко змінюється. Це заслуговує всілякої похвали і підтримки. З такими особистостями працювати цікаво і комфортно.

 — У вас стільки ролей, що самого тексту треба так багато пам’ятати…

— До кожної вистави готуюся максимально ретельно, а кожну роль проживаю так, щоб для глядача героїня і актриса були одним цілим.

 — Чим захоплюєтеся у вільний час, якщо він є?

— Є, але й справді обмаль. Тому щиро вдячна своїй родині за розуміння моєї надлюдської любові до сцени. Значну частину так званого вільного часу віддаю сім’ї. Я щаслива дружина, мама, бабуся. Чоловік — диригент Сумського вищого училища мистецтв і культури імені Д. Бортнянського, заслужений працівник культури, кавалер ордена «За заслуги» III ступеня, донька — фахівець з англійської філології, зять — військовий у запасі, онук Олежка має бізнес, онучка Ілонка — займається моделюванням одягу.

А ще люблю їздити на дачу — це на околиці Сум у мікрорайоні Баси. До речі, тому самому, про який згадує наш земляк відомий драматург Яків Мамонтов у п’єсі «Рожеве павутиння». Ото на тій ділянці мій Володя власноруч звів будиночок 3,5 на 5,5 метра. А ще є 12 соток землі, на якій росте все, що сіємо і садимо. І насамперед улюблені мамині чорнобривці, айстри, краков’яни.

— А в рідній Москалівці буваєте?

— Намагаюся навідуватися, щоб уклонитися батьківським могилам. Родинної хати немає, є тільки дві яблуні. Якщо приїжджаю восени, то неодмінно зриваю кілька яблук і везу сюди, до Сум, щоб пригостити своїх рідних. Ці яблука зберігають найдорожче — тепло мого далекого дитинства.

Рідних майже не залишилося, то заходжу до сусідів, які доглядають могили моїх батьків. Ото погостюю — і з дому та й додому, як писав поет.

Хоч у самому Тернополі неодмінно навідуюся до рідного театру, сідаю у сквері біля пам’ятника Т. Шевченку і з радісною зажурою згадую далеку юність.

 — Про що сьогодні мріє актриса Євгенія Серебрякова?

— І мрію, і дуже хочу, щоб процвітав мій театр і завжди був на творчій висоті. Прошу у Бога здоров’я, щоб ще побігати по сцені. А головне — молюся за Україну, прошу Господа повернути розум новоявленим гітлерам, щоб вони покинули нашу землю. Щоб запанував мир в Україні, про що говорить моя героїня у виставі за п’єсою Богдани Олександровської «Остання сповідь».

Олександр ВЕРТІЛЬ, 
«Урядовий кур’єр» 



Loading...







Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK