У кожному населеному пункті є свої традиції, які складалися впродовж багатьох років. Їх створювали діди-прадіди. І сьогодні вони майже закон для села, селища чи міста. Багато з цих традицій відтворюють культуру і мораль місцевих людей, характеризують їх доброту і чуйність; інші — навпаки, декларують байдужість і аморальність. А це уже, на жаль, — чорна пляма на все село.

У Ризі (Латвія) не встигли ви увійти до тролейбуса — як тут же молодий хлопець чи дівчина негайно звільняє місце і запрошує:

— Садітісь, пожалуста.

Коли жінки заходять до транспорту, чоловіки встають зі своїх сидінь і запрошують їх сідати. Ця культура доводить, що виховували їх із раннього віку. Це — традиції, і їх ніхто не сміє порушувати.

У Мельниці-Подільській до автобуса заходить бабуся, вона ледве стоїть на ногах. На сидінні сидить молода жінка, біля неї — хлопчик п’яти-шести років. Бабуся просить:

— Синочку, звільни мені місце, я вже стара й хвора, не можу стояти.

Хлопчик хотів, було, підвестися, але мама схопила його за плече і голосно мовила:

— Сиди! Я за місце заплатила.

Жінка «вихована» з пелюшок, а тепер у такому ж дусі ростить свою дитину. Ніхто не зробив зауваження молодій мамі. Місцем старенькій поступився старший чоловік.

У селі Іване-Пустому важко сказати кого більше: людей чи автомобілів. Центральною дорогою, яка простягається до села Залісся, автівок проїжджає так багато, що іноді на другий бік не вдається перейти. Але якщо у вас інвалідність, болять ноги, не пробуйте тут просити когось зупинитися і підвезти вас, бо це даремна справа. Ніхто не пригальмує, ніхто не допоможе. Навіть якщо у вас одна нога. Таке, очевидно, виховання з пелюшок. Така традиція.

Розповідає одна жінка:

— Сусід має «Ладу», практично щодня з ним зустрічаємося, вітаємося, розмовляємо. Мені на роботу треба йти попри центральну дорогу один кілометр. Бачу, мчить сусід «Ладою», махаю рукою — прошу зупинитися, підвезти мене. Він глянув на мене крізь вікно і промчав мимо на шаленій швидкості.

Хто її сусіда виховував?

Друга жінка добирається до поліклініки, півгодини стоїть на узбіччі дороги з надією на якогось милосердного водія. Раптом біля неї зупиняється «Мерседес», з якого виходить молодий чоловік.

— Тітко, ви хочете їхати?

— Синочку, до поліклініки конче.

— Купіть собі машину і їдьте! Чули?

«Джентльмен» хряснув дверцятами і, натиснувши щосили на газ, помчав.

А це що таке? Невихованість? Черствість? Аморальність? Дика традиція?

Чи можливо воскресити ті душевні реліквії, властиві українцям і відомі усьому світові: доброту, взаємодопомогу, щирість і високу мораль? Можливо. І треба. Але слід пам’ятати, добрі діти виростають у добрих, вихованих батьків.

Василь ФЕНЮК