— Вовна — універсальний матеріал, в якому не холодно взимку і не душно влітку, — розповідає Оксана Чмиленко. — Саме тому вовняні валяні шапочки одягають у сауни, щоб захистити голову від надмірного тепла. Валяне взуття при ходьбі масажує ногу і покращує кровообіг. Крім того, вовна містить ланолін, який позитивно впливає на суглоби, тож взуття й одяг з неї дуже корисно носити, адже вони мають лікувальні властивості.

Оксана за фахом — філолог, працювала журналістом, а речі й почала виготовляти чотири роки тому. Запитаєте: як перекваліфікувалася у майстрині? Почалося все з… декретної відпустки. Хоча ні. Перед тим були ще незабутні уроки праці у школі, а ще перед — святкова сукня мами, яку Оксана… порізала для ляльок. Але про все за порядком.

Показ колекції.

— У декретній відпустці у мене з’явився вільний час, коли захотілося просто відпочити від роботи, — зізнається Оксана. — Робота в мене була інтелектуальна, тож хотілося, щоб відпочила голова, а для цього я вирішила зробити щось руками. Почала з картин технікою “вовняна акварель”. Згодом з’явилася думка зробити валяночки для майбутнього синочка. Не вийшли (усміхається — авт.). Захотілося зробити ще, щоб довести собі, що я це можу. Зробила ще одні, трішечки кращі, звідси почала роботу над помилками. Мені сподобався цей процес, хобі полюбилося. Завдяки моєму коханому чоловікові Олександрові, який, до речі, майстерно малює, я продовжувала займатися. Чоловік допомагав мені з хатньою роботою, а я у той час удосконалювала свою техніку, почала робити з вовни іграшки, сумочки, а згодом й капелюшки, жилетки і навіть сукні. З часом хотілося поділитися своїми роботами з іншими, виставити їх фото в соцмережах. Так почали з’являтися замовлення. Перші мої валяночки поїхали до Іспанії. Вони були тоненькі, саме на іспанську зиму.

Цікаво, що валяний одяг не має жодного шва: вовна викладається на викрійку, змочується мильним розчином і масажними рухами на викрійці формується виріб. Викрійка схожа на кравецьку, але за своїми параметрами вчетверо більша, адже вовна в процесі вскакується. На запитання, де вона навчилася кравецького вміння, Оксана усміхається:

— Це цікавий момент у моєму житті. Коли я навчалася у Тернопільській ЗОШ № 20, учителькою трудового навчання у нас була Валентина Іванівна Дністрян. Вона викладала свій предмет на найвищому рівні, вщент розбивши стереотипи, що, мовляв, образотворче та музичне мистецтво, праця — то у школі щось таке неважливе, другорядне. На уроках трудового навчання ми будували викрійку плечового виробу. Комусь це подобалося, для когось такі вимоги вчительки видавалися занадто суворими, але я після її уроків шила. На уроках трудового навчання пошила собі сукню, потім ще пізніше — сарафанчик, дізналася усі тонкощі цієї справи. Мене переслідувала думка, що це буде потрібно мені для життя і колись згодиться. Так і сталося.

А ще Оксана з усмішкою розповідає про свої “найперші дизайнерські  вироби”.

— Днями ми з мамою згадували, як колись у далекому дитинстві я бавилася ляльками. Всі забавки зводилися до пошиття на них вбрання. І якось в захопленні я порізала мамину сукню на “нову колекцію”. Тканина незручна була для пошиття, сипалася… Якось надто легко мені ця витівка зійшла з рук. Цю сукню мама одягала рідко. Можливо, тому… Та вже пізніше я дізналася, що мама не карала, бо боялася “злякати талант”, а сукня святкова була, тому й одягала мама її нечасто…

Не хочеться думати, що було б, якби мама тоді добряче насварила доньку, назавжди відбивши у неї бажання створювати “нові колекції”, якби у школі вчителька працювала лише “для галочки”, якби захоплення жінки не підтримав коханий чоловік… На щастя, в Оксаниному випадку все було інакше. Її обдарування розвинулося не всупереч, а завдяки, тож поява нової тернопільської дизайнерки ще раз підтвердила, що, як правило, за кожним талантом стоять мудрі, терплячі та люблячі батьки й вчителі.

Джерело: НОВА Тернопільська газета