Гей, плине кача по Тисині… Плине кача по Тисині … Ця сумна мелодія пронизує серце, розриває душу, тіло здригається від сильного болю і спогадів… спочатку про Майдан Незалежності, омитий кров’ю молодих людей, яких пізніше назвуть «Небесною Сотнею», а потім і про тисячі молодих життів, які обірвалися на сході нашої, незалежної країни під час неоголошеної війни, яка продовжується і зараз.

Я спостерігала по новинах, за тим, що діється на майдані Незалежності у Києві, мені було дуже боляче. Я бачила, як вбивають мирних жителів лише за те, що вони хотіли кращого життя для своєї країни. І коли через Майдан Незалежності несли труни з молодими хлопцями, у яких ще все життя було попереду, моє серце обливалося кров’ю. Це так страшно! Боляче те, що замість того, щоб батьки раділи за свою дитину, вони проводжають її в останню путь під вигуки: «Герої не вмирають!» та під пісню «Плине кача по Тисині», яка стала своєрідним сигналом про біль, смуток і відчай.

Я чомусь думала, що це кінець, що більше не будуть гинути люди. Як же я тоді помилялася! Я не знала, що це тільки початок, що ми ще не раз почуємо пісню «Плине кача по Тисині», не раз схилимо свої голови в скорботі і ще не раз заридаємо над труною Героя. Я ніколи й уявити не могла, що пісня «Плине кача по Тисині» пролунає і у рідному с. Білокриниця як знак про таку важку і непоправну втрату наших односельців, наших Героїв.

20 січня 2016 року минув рік від того часу як у Донецькому аеропорту загинув наш перший Герой – кіборг, односельчанин В’ячеслав Мельник.
Мельник В’ячеслав Олександрович (позивний «Анчоус») народився 11 грудня 1988 р., в с. Сєвєрний, Усть-Янський район, Якутія. Пізніше батьки В’ячеслава повертаються на Україну і 1995 року Славко іде у 1- й клас до Білокриницької ЗОШ І –ІІІ ступенів. У 2004 році після закінчення школи виїжджає з батьками до Італії, де вони працювали останнім часом. Від 16 років почав працювати на фабриці, пізніше став водієм автобуса, займався перевезенням заробітчан. В Італії у віці 17 років одружується з українкою, у шлюбі з якою народилося двоє синочків (Юрчик і Артемчик). Повернувшись на Україну особисте життя хлопця на жаль не складається і він розлучається. У 2014 році В’ячеслав одружується знову, але 25 липня того ж року напередодні мобілізації у трагічній аварії гине дружина В’ячеслава. Придушений сильним горем втрати близької людини В’ячеслав вирішує йти добровольцем у зону АТО.

19 серпня 2014 року хлопець був направлений спочатку на проходження військової підготовки на Яворівський полігон. Після навчання був призначений навідником зенітно-артилерійського підрозділу 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади. З початку листопада того ж року В’ячеслава разом з іншими бійцями відправили на схід України. Спершу вони базувалися у м. Костянтинівка (Донецької обл.), а на початку зими стали на захист Донецького аеропорту . Обороняючи старий термінал аеропорту В’ячеслав загинув 20 січня 2015 року.

У рідній школі Героя 1 вересня 2015 року було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь випускника, полеглого у боях за аеропорт Донецька – В’ячеслава Мельника .

Після втрати синочка батько В’ячеслава – Мельник Олександр Петрович з 10 лютого 2016 року перебуває у зоні АТО у складі 5 батальйону Української Добровольчої Армії.

Мама нашого Героя – Мельник Ірина Петрівна з квітня 2015 року почала займатися волонтерством. Спочатку була у волонтерській організації «Джура», після розпаду якої у серпні 2015 року разом із колегами – волонтерами з «Джури » – отцем Андрієм Любунем та Юлією Савчук створила благодійний фонд «Наша надія Кременець». До речі мама загиблого кіборга нагороджена медаллю «За жертовність і любов до України» – Патріархом Київським і всієї Руси – України Філаретом) 18 травня 2016 року за волонтерську діяльність.

Наш Герой Мельник В’ячеслав Олександрович був нагороджений (посмертно) такими відзнаками:
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, “За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Нагороджений пам’ятною медаллю (122 окремий аеромобільний батальйон 81 бригада), (посмертно).
Медаль «За жертовність і любов до України» – вручена батькам В’ячелава Патріархом Київським і всієї Руси – України Філаретом), (посмертно).
Медаль «За службу Україні» нагороджено за представленням голови Тернопільської ОДА Степана Барни (посмертно).
Включений у список «Народний Герой України» (посмертно).

Березень 2015 року… замість теплої весни до нас знову прийшов холод, сум та біль. Ще не встигли оговтатись від січневої втрати нашого односельчанина , кіборга Мельника В’ячеслава Олександровича, як знову переживаємо, сумуємо і втрачаємо…
Загинув журналіст ТРК Міноборони України “Бриз” Дмитро Віталійович Лабуткін.

Лабуткін Дмитро Віталійович народився 11 грудня 1986 р. у м. Кременець Тернопільської області. Спочатку навчався у
Білокриницькій ЗОШ І-ІІІ ступенів , потім у Тернопільській ЗОШ І- ІІІ ступенів № 23. У 2004 році вступив до військового інституту ім. гетьмана Петра Сагайдачного при Національному університеті «Львівська політехніка» (зараз Національна Академія Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного) . У 2009 році закінчив даний навчальний заклад за спеціальністю «Військова журналістика» і був направлений для проходження служби у Військово-Морські Сили Збройних Сил України на посаду редактора редакції Телерадіокомпанії МОУ «Бриз». Проходив службу у м. Севастополь. Приймав участь в україно – американських навчаннях, які швидко загартували молодого офіцера. Дмитро готував телевізійні фільми про бойову підготовку Військово – Морських Сил, про спільні тренування морської, сухопутної та повітряної компоненти. Неодноразово виходив на кораблях вітчизняного флоту в море. Під час військово – морських походів відвідав такі країни: Туреччина, Болгарія, Румунія та ін. Знімав дуже багато репортажів, вмів грамотно та з цікавинкою подати інформацію. Навесні 2014 року після окупації Криму російськими військами, Дмитро виїхав з Криму до Одеси (до речі з 75 чоловік особового складу на материк вийшли тільки 9). 19 січня 2015 року згідно наказу начальника генерального штабу Дмитро Лабуткін був направлений в зону АТО. 21 січня прибув до Краматорська та поїхав на передову як військовий журналіст (виконував обов’язки прес-офіцера сектора “С”). Востаннє на зв’язок вийшов в ефірі телеканалу «112 Україна» 13 лютого). У місті Дебальцеве Дмитро провів зйомки та зібрав фотоматеріали для переговорної групи у Мінську, мав повертатися з ними до Києва. Зник 16 лютого 2015 у районі Дебальцевого разом із розвід групою ЗСУ після обстрілу колони, якою вночі вивозили поранених у напрямку Артемівська. Дмитро перебував у БТР, що рухався у складі колони. 19 лютого терористи надіслали дружині Дмитра відео із записом з місця бою обабіч залізничної колії, де були тіла загиблих поряд із розбитим БТРом. З того часу вважався зниклими безвісти. Пізніше інформацію про смерть кореспондента підтвердила волонтер «Офіцерського корпусу» Алла Борисенко («Чонгар»).

20 березня 2015 у Дніпропетровському морзі підтвердили, що одне з тіл загиблих українських військовиків, доставлених з Дебальцевого, належить Дмитру Лабуткіну. Зустрічали тіло нашого Героя 24 березня у м. Кременець , похорон відбувся 25 березня у рідному для нашого Героя с. Білокриниця Кременецького району.

В Дмитра залишилися батьки, дружина та маленька донечка Кіра. Рідні Діми почорніли враз, сум назавжди застиг на їхньому обличчі, не повинні батьки ховати своїх дітей, не мають молоді хлопці гинути на війні. Вони мають жити, створювати сім’ї, виховувати власних дітей, а не лише залишатися сумним спогадом у пам’яті мільйонів людей. Такі люди назавжди змінили історію України . Жаль тільки, що історія нашої країни написана червоним…

1 вересня 2015 р. на будівлі Білокриницької ЗОШ І-ІІІ ступенів урочисто відкрито меморіальну дошку на честь колишнього учня, капітана ІІІ рангу полеглого у боях під Дебальцевим Дмитра Віталійовича Лабуткіна.

20 травня 2016 року урочисто відкрито і освячено ще одну меморіальну дошку на честь Дмитра Віталійовича Лабуткіна, встановлену на фасаді Тернопільської загальноосвітньої школи № 23.
Наш Герой Лабуткін Дмитро Віталійович був нагороджений (посмертно) такими відзнаками:
Указом Президента України № 366/2015 від 27 червня 2015 року, “За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
Наказом міністра оборони України у грудні 2015 року нагороджений відзнакою “За військову доблесть” (посмертно).
Присвоєно звання капітан ІІІ рангу (посмертно).
Включений у список «Народний Герой України» (посмертно). Вручення відбудеться 24 липня 2016 року у м. Хмельницький.

Ще одна непоправна втрата нашого Героя, односельця і нам знову боляче, сумно, важко…
11 червня 2016 року близько 01.00 год. виконуючи бойове завдання в складі свого підрозділу, загинув старший офіцер відділення комплектування Кременецького об’єднаного міського військового комісаріату Тернопільської області майор Макаревич Борис Степанович, який 29.04. 2016 року був призначений на посаду командира мінометної батареї військової частини польова пошта 2950 ОК «Захід» та відправлений в зону АТО. Загинув при виконанні завдання в результаті підриву штатного автомобіля на протитанковій міні.

Макаревич Борис Степанович народився 31 серпня 1971 року у с. Білокриниця. По закінченню середньої Білокриницької ЗОШ Борис Степанович вступив до Хмельницького вищого артилерійського училища. За направленням поїхав до армійської частини в містечку Кам’янка – Бузька Львівської області, яка стала для нього першим місцем у нелегкій військовій службі. Пізніше Борис Степанович змінить не одну військову частину. Доля підготувала йому нелегкий військовий шлях, проте про Бориса Степановича завжди згадуватимуть з повагою. Він був дуже розумною, порядною, доброю та щирою людиною і не тільки для своїх колег, а й для односельців.
У віці 38 років по стану здоров’я чоловік був змушений демобілізуватися з війська. Але невдовзі Бориса Степановича покличуть на посаду старшого офіцера на призовному пункті й у відділення комплектування особового складу Кременецького об’єднаного міського військового комісаріату Тернопільської області. Через певний час Бориса Степановича відрядили на Яворівський полігон, де він навчав артилерійській стрільбі молодих солдатів.
Проте 28 квітня цього ж року Макаревича Бориса Степановича призвали в зону АТО для проходження військової служби. Пробувши в АТО трохи більше одного місяця наш Герой загинув при виконанні завдання в результаті підриву штатного автомобіля на протитанковій міні. У Бориса Степановича залишилась мати, дружина та донька Марта.
Уже пізно ввечері землю злив сильний дощ, а може це зовсім і не дощ? А сльози матерів, які ніколи не зможуть змиритися з тим, що сина уже не буде поруч?

Герої не вмирають! Вони завжди живуть у наших серцях! Мені дуже хочеться, щоб стежки до їхніх могил ніколи не заростали,а на могилі щоб завжди були квіти… Ці хлопці зробили нам найбільший дарунок з усіх можливих, вони захищаючи наше життя, віддали своє… І я ще не один вірш чи прозу напишу для наших Героїв і для Матерів, які виховали таких синів. Ми ніколи про вас не забудемо!

Я не знаю, скільки, ще сліз має бути пролито згорьованими матерями, скільки ще автомобілів з надписом «Вантаж 200» має приїхати до домівок, скільки ще скалічених життів має бути, щоб усі зрозуміли, що ми не хочемо війни, болю, розлуки і смерті.
Ми хочемо, щоб хлопці закохувались, виховували дітей, гуляли з ними в парках і скверах, а не бігли по мінному полі і підривалися на ворожих снарядах. Ми хочемо, щоб діти росли і навчалися в школі, а не сиділи у льохах з шматком хліба в руці, ми хочемо, щоб сини України не гинули, а поверталися живими додому.

Валентина Процик
с. Білокриниця