Її багато хто бачив… Цю худеньку бабуню, яка в Тернополі продає квіти – то волошки, то лугове рознотрав’я, то ромашки. Бабуся Оксана точно не пам’ятає, скільки їй років, каже: «Може 70, а може і 85», а з вигляду і не зорієнтуєшся відразу.

Згадує молоді роки зі світлим сумом, бо тяжко заробляла собі на життя – виросла сиротою, працювала то в колгоспі, то на заводі. Заміж так і не вийшла, дітей своїх не мала. Зате коли вибавила чужих – то стала непотрібною. Вигнала її хазяйка з дому. Майже як Білосніжку.

Знайшлася добра душа – прихистила Оксану в себе одна пані, тож бабуся має на схилі літ ще й міні-дохід зі збирання букетиків. Вони часом і прив’ялі в неї, обсипаються, та не завше старенька те помічає – хвороба забрала колись гострий зір…

Я присіла на хвилю біля бабусі Оксани трішки порозмовляти, а перехожі думали, що то продає вона лікувальні збори. Часом навіть просто так давали їй десятку, не беручи квітів. А донедавна потухлі очі її раптом просвітліли: «Можете мене сфотографувати? Так хочу на себе подивитися…»

Яке ж то дивовижне бажання! І як просто його нині виконати! Щоб зробити приємне бодай на кілька хвилин втомленій життям душі. Звісно, фото зробила і за кілька днів подарувала бабусі Оксані.

А ось знову йду центром. Голосно, жалібно схлипуючи, призиває на допомогу ще одна пані. Просить подати гроші на операцію. Спиняюся, уточняю, для якої операції. У відповідь: «Чоловік втратив зір, треба оперувати, а грошей немає». Кладу в пакунок заготовані для «благодійності вкінці робочого тижня» кілька гривень, аж тут надходить молодий чоловік. Спостерігав за нами кілька хвиль, та й підсумовує, звертаючись до літньої жінки: «Що ж ви, пані, і не знаєте точно, на що гроші збираєте?! Тільки що просили на операцію для внука, а тут вже й про чоловіка згадали…». Гроші назад я не забирала, може й даремно, але хай вже має. Що штовхає літніх людей, та й молодих на такі дії, зрозуміло, та як не помилитися?!

Черга. Вбігаю до магазину, на ходу уточняючи, чи є улюблені пиріжки. Є, лежать мої смачненькі і запашні, кунжутом посипані, бочками рум’яні. Не робитиму тут реклами, але то не пиріжки навіть, а так, в слоєному тісті смачна сирна начинка.  Озирається на мене, хто б ви подумали, бабуся номер «3». Скромно одягнена, худесенька як сірничок, в хустинку замотана. Несміливо так запитує: «По-скільки то вони?» «По 13,75» –  відповідаю їй.

Несміливо глянула на мене, стиснула в жилавих смуглих руках буханку хліба, та тільки його й купила. І повільно так побрела до виходу…

Купила я чотири тих «пиріжки». Для себе, для малюка та для чоловіка. А четвертий про запас. Виходжу на подвір’я, в душі сама себе соромлячись – може є ще та бабуся, пригощу її.

Серед пістрявого потоку тих, хто поспішає додому, до відпочинку погляд вихоплює вже знайому тендітну постать. Хтось живе кілька хвилин на цій Землі, а хтось доживає і до старості літ. Дай Боже кожному жити! Старенька повільно шкандибає до переходу, ніяково спиняється, впізнавши мене.

– Хочу вас пригостити, бабусю!

– Та нащо будете мене гостити?..

– Ви ж казали, що внуків не маєте, в чужих людей живете…

Очі в неї червоні, запалені. Закрапує їх ліками від глаукоми, щоб зовсім не осліпнути. Щоб зовсім не осліпнути, але жити на хлібі та воді. Бо ліки, які мусить вживати пожиттєво, надзвичайно дорогі, в Україні. А от в Білорусії, приміром, громадяни отримують їх безкоштовно. А в нас – мусять робити вибір на користь «їсти тільки очима»…

Впевнено кидаю випічку їй до полотняної сумки. Біжу додому.

Хай очі і серце будуть зрячими в кожного, пише “Про.Те”.